Кличко, Яценюк, Тягнибок. Залишитися має один. Чи жодного?

Відсутність у лідерів опозиції поглядів й ідеологій, яскравих і переконливих програм не дають поки підстав вважати жодного альтернативою Віктору Януковичу.

Загалом існування єдиного лідера, що передбачало б єдиний центр, акумулювання організаційних сил і можливостей, фінансових ресурсів – важко переоцінити. Історичний досвід подолання країнами системної кризи, а тим більше ринкової трансформації посттоталітарних країн, про який так добре розказав нам Френсіс Фукуяма в своїх останніх працях, свідчить, що найефективніший шлях до модернізації знаходиться в руках авторитетного й майже авторитарного лідера. При умові вірності курсу ліберальним реформам, встановлення й дотримання демократичного законодавства, загальних принципів прав людини та запровадження механізмів ринкового регулювання.

Впродовж років Незалежності Україна мала авторитарних лідерів із практично царськими повноваженнями. Проте ні Леонід Кучма, ні Віктор Янукович, котрі були і є такими всемогутніми в сенсі повноважень лідерами країни, не спромоглися на національну модернізацію. Якщо не враховувати те, що Леонід Данилович зламав державне господарство й роздав його наближеним до себе людям, а Віктор Федорович завершує цей безславний процес не змінивши механізмів господарювання. Разом вони створили систему олігархату, коли ренту з країни знімають 5-10 сімей, не турбуючись ні про яку модернізацію. А навіщо? У них і так усе є.

Віктор Ющенко хоч і декларував необхідність зміни правил гри і свою прихильність як ліберальним реформам, так і демократії, але практично нічого не втілив. Для цього в нього й повноваження на той час були обмежені, та й він задрімав у теплій ванні власної величі.

І ось тепер у силу обставин до шапки Мономаха приміряються одразу три майже рівноцінні лідери опозиції. Але президентом зможе стати лише один. І до кожного з них більше запитань ніж відповідей. Але найцікавіше (чи найтрагічніше?), що відповідей вони взагалі не дають на актуальні суспільні проблеми й відповідно поставлені до них запитання. Мовляв, прийдемо до влади й тоді всіх вас одразу зробимо щасливими. Ви тільки виберіть, бо ми в будь-якому разі кращі ніж нинішня влада! Може й кращі. Напевно в будь-якому разі кращі. Але за ці останні роки вже скільки слів сказано й дано невиправданих обіцянок, що ніхто просто так не вірить.

Якщо чесно, то поки немає за що обирати лідером, на якому б зосередилися всі реальні важелі державного управління, ні Арсенія Яценюка, ні Віталія Кличка, ні тим більше Олега Тягнибока. Самодостатніми лідерами загальнонаціонального масштабу вони, на жаль, досі не стали. Схоже, вони не знатимуть, що з президентськими повноваженнями робити. Копіюватимуть попередників? Може, менше протидіятимуть і більше поступатимуться тиску Заходу на впровадження певних законів і реформ. І в цьому їхня найбільша перевага. І поки все.

Але проблема в тім, що спочатку треба перемогти цю централізовану, в`язку, побудовану на принципі особистої відданості й рабської покори цинічну й безжалісну систему управління, що не зупиниться ні перед чим у досягненні власного результату. А особливо, коли вона себе саму загнала в глухий кут.

Згадаймо осінь 2004 року. Уряд В.Януковича не задумуючись ініціював доплату до пенсій, збільшивши їх удвічі. Президентський рейтинг В.Януковича зріс пропорційно до підняття пенсій. І байдуже, що це було не підняття пенсій, запрограмоване законом у бюджеті, а передвиборчий жорстко популістський захід, що передбачав доплату лише на кілька місяців. Але це спрацювало на 100%.

Можна не сумніватися, що пенсії й цього разу в кінці 2014 року суттєво зростуть. На кілька місяців. Але на фоні тотальної зневіри у всіх і все – це може мати фатальний наслідок для країни. А хлопці досі грають в Муму. І поки вони не заговорять, вибрати одного з них буде неможливо. Бо вони не пропонують альтернативу.

І це навіть не наївність. Це – політична тупість людей, котрі зав`язли в підкилимовій боротьбі. Може, це не їхня вина, а біда, але країні від того не легше. Бо її прихильність завоювати й переконливо перемогти на президентських виборах зможе лише людина, котра опирається не на обмежені фінансові ресурси й телевізійну рекламу. А на реальні потреби країни і її жителів. На формулювання безумовно радикальних відповідей на жахливу соціальну несправедливість в Україні. І реальною альтернативою нинішній владі олігархів може бути лише сучасний лівоцентричний проект, котрий передбачає принципове розв`язання гострих соціальних потреб маси людей у цивілізований, але рішучий і радикальний спосіб.

Я не дуже вірю, що такий радикальний, реальний і ефективний план перезавантаження країни здатні згенерувати наші три молоді лідери опозиції. Надто вони зайняті чимось іншим. Надто вони далекі від народу. Але не сформулювавши цей план, де б кожен українець побачив свою перспективу, не донісши його потім до кожної української садиби й квартири, хлопцям даремно сподіватися на головний приз, а державі на реальний вихід із глухого кута національної безвідповідальності.

Може, тут стане в пригоді проект перезавантаження країни Юрія Луценка «Третя республіка», котрий він взявся формувати з кращими інтелектуалами краю. За умови, що йому вистачить терпіння, наполегливості й здоров`я довести цю важку, але вдячну справу до завершення. Час і страждання, перенесені Луценком у тюрмі за цілком сфальсифікованими обставинами, змивають із нього вантаж помилок, допущених під час урядування. І озброюють неоціненним досвідом подивитися на все зі сторони й зрозуміти міру національної відповідальності. Принаймні його наміри дають підстави для стриманого оптимізму.

Може, побачивши яскраву й переконливу програму перезавантаження країни, створеною командою Ю.Луценка, і наші три богатирі вийдуть із стану політичного Муму й король, тобто майбутній президент, заговорить. Але чи не знайдеться для нової програми тоді інший лідер?