Кінець імперії fata Morgana.

Четверта рота весело й бадьоро, чомусь без «Марусі», шикувалась після легкого сафарі, на асфальті матері городів Руських.

П'ятнадцять студеїв на чолі з юним парламентським опозиціонером заблокували весь квартал на підступах до Кабміну і мій офіс. Доброзичливо посміхаються. Протягуючи мені для потиску руки, молода надія зрадливої української демократії пропускає мене. В спину: «Будьте з нами і не відступайте».

    Блокують Уряд.

    Ще не все. Але того що було, вже не буде. Зірвавшись з ланцюга вдосвіта, 30 листопада, збожеволілий «Беркут» невинною кров’ю цвіту української молоді запустив пружину цивілізаційної революції. Після Івана Мазепи українці вдруге намагаються розірвати синтетичну пуповину з Москвою. Діють як єдиний народ і суверен. Майдани повстали від Донецька до Львова. Схід і Захід, нарешті, разом.  У противагу Главі держави. Той, несподівано для всіх, презрів Євроунію, і, з силою боліда, почав зчіплювати Україну із відсталим, допотопним локомотивом Митного Союзу.

     Нарешті й «арабська весна» пробудила неспішних, й наляканих силою вихідців з Донбасу, спадкоємців древніх русичів, слави княжої і козацької.  

     Підрив Вільнюса ще нічим не загрожував правлячій партії. Мирні флеш-моби студентів, які блискавично проміняли лекції на вуличний простір свободи,  не мали особливих політичних цілей. Політиків з їх прапорами й символами грубо проганяли. «Майдан без політики» – це майже бездоганна і  професійна робота адміністрації президента. Вона ледве не досягла успіху. Романтично-наївний, без будь-якої матбази, продуманого плану дій, молодих і харизматичних лідерів і політичних гасел, новий майдан під «йолкою» мав би вщахнути в конфлікті з напівсонною опозицією і цинічними політтехнологами влади. З огляду на все та не мала жодного наміру чи, навіть, сил вчиняти революцію. Та й не могла. Довіра виборців ледве дихала на межі байдужості.

   Студеї, в імпровізованому й убогому таборі на Майдані Незалежності, при ліхтариках, задихаючись свободою, цілувались, кохались, мріяли про славу «на граніті» своїх товаришів із 90-х, будували  плани на майбутнє, раптово перетворили геть знесилену внутрішньою боротьбою національну фронду в лідера політичного процесу.

     Їх нещадно били. На наших розгублених очах люто катували. Зляканих. В час самого живильного й солодкого сну. Як люті вороги-іновірці, безжалісні гоп літи, машини-гладіатори «беркутівці» нещадно шматували ще недозрілі тіла й душі наших дівчаток та юнаків. Чорний терор. Без ідеї. Ті ж  не чинили жодного опору, не виказували жодної, навіть уявної, загрози чи непокори. Їх ловили, як яничари для ясиру. Гнали по пустельних вулицях і закутках аж до монастиря. І били, топтали, рвали одежу, тягли за волосся, шаліки молодесеньких дівчат, туго затягнувши на тонесенькій шиї,  про бруківці, заламували руки й ноги. Ще дитячі й ніжні.

      Виродки.

      Кожен, з них, пробігаючи повз бездиханне тіло бив важким броньованим чоботом по голові, у живіт, ноги.  Світ закінчився. В душі не залишилось нічого, окрім чорної пустої діри через яку нісся вітер жаху і особистої немочі. Сльози, без оглядин на стать, вік, сильні м’язи, котились й котились… Мозок поступово заповнювався злістю і неконтрольованою ненавистю. Ще мить – і ти на вулиці. Та куди там. Спецоперація, спланована у високих кабінетах, на швидкість, морської піхоти США - всього на 7 хвилин!!!.., тривала аж… дванадцять з половиною. Буревій сили вмить розчавив, розплющив молоді пагінці швидко проростаючого нового світу. Залишились калюжі прозорої дитячої крові, бідні студентські пожитки, та потворне металеве чудовисько,  монстр-«йолка». Як символ непоступливої і тупої сили.

     Четверта рота весело й бадьоро, чомусь без «Марусі», шикувалась після легкого сафарі на асфальті матері городів Руських.  

      Немотивована й несподівана жорстокість влади підірвала світ. Майдани заполонили Україну й породжуються щоденно. Опозиція якось важко гуртується й намагається очолити революцію. Це її час. Єдиний. Вона була в самому низу суспільного інтересу. Зараз - наверху. На перших шпальтах світових ЗМІ. У перших і основних щоденних запитах виборців. Не Уряд, не важка економічно-монетарна ситуація. Її мобілізує, вчить, на неї тисне, вимагає рішучих дій розлючений владою український люд. Несподівано стає зрозумілим, що опозиційні сили здатні вести ефективну й зрежисовану роботу, тримати людей на вулиці із високим протестним адреналіном, забезпечити київську, загальноукраїнську координацію та мирність революційного процесу.

      Фантастично! Але їм це вдалося. І дуже добре.  У неділю, 1 грудня, вони, на межі фола, зірвали плани влади, яка силами штатних провокаторів під прикриттям міліції разом із «відмороженими тітушками» намагалась вчинити масові безлади разом із актами насильства адекватного кривавому  «Беркуту». Це би дало політико-юридичні  підстави ввести надзвичайний стан. Над ним активно працюють в АП і усі васальні інститути Банкової, сусідські вузькоспеціалізовані політтехнологи. Не випадково нам першими повідомили про це, з єхидними посмішками, кондові російські телеведучі.

      За Конституцією НС - це чорна магія президента. Після його запуску вся влада може бути зосереджена виключно в його руках. На підставі закону. Розвиток подій буде залежати тільки від його особистої імпровізації. «При спробах захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу шляхом насильства, необхідності відновлення конституційного правопорядку і діяльності органів державної влади» Глава держави за ініціативою РНБО своїм Указом, який негайно, впродовж двох днів, затверджується Верховною Радою, може ввести надзвичайний стан окремо в Києві, чи у всій державі. На тридцять діб. Потім ще на тридцять його продовжити.

    Причин для НС аж забагато: виникнення масових безладів, що супроводжуються насильством над громадянами, обмежують їх права і свободи, міжнаціональні і міжконфесійні конфлікти, блокування або захоплення окремих, особливо важливих об’єктів або місцевостей, що загрожує безпеці громадян і порушує нормальну діяльність органів влади. Чи навіть здійснення масових терористичних актів. Їх уже неодноразово виявляли в найменш терористично вразливій Україні. Тому, в масовій свідомості це несподіванкою не стане. Увесь світ ненавидить тероризм.

     Перелік підстав для введення НС, саме з політичних мотивів, невиправдано широкий. І, як бачите, з розпливчатими і широкими оціночними термінами та поняттями. Не забуваймо, що тлумаченням цих приписів буде займатися не суд. Навіть грубо заангажований владою він все ж таки, діє з опорою хоч на якусь професійну правосвідомість суддів і визначену законом процедуру. Рішення приймає виключно президент. Особисто. У цей момент він керується найбільше страхом перед вулицею, образою за непокору і почуттями помсти невдахам-опонентам які не можуть іншим шляхом вести з ним дискусію.

      Політики ніколи не були і не будуть об’єктивними в своїх оцінках і справедливими в своїх діях.

      Правда, президент зобов’язаний звернутись через ЗМІ до протестувальників чи ініціаторів (учасників) дій з вимогою припинити протести. Але може цього й не робити. Чи не було вечірнє звернення Глави держави 2 грудня саме таким попередженням? Ну і що, що в ньому не було прямої вимоги припинити революцію! З ним виступив Генеральний прокуров 4 грудня, увечері.

     Указ про НС вводить прямі конституційні обмеження прав і свобод громадян – від свободи пересування - до неможливості проведення масових заходів і заборони страйків. Останні суд взагалі не може припинити. Це ще не все. Є ще додаткові заходи які перетворюють НС, по суті,  у воєнний стан – від евакуації людей із встановленням різноманітних повинностей разом із примусовим відчуженням майна і запровадженням комендантської години та  перевіркою документів, обшуками, вилученням зареєстрованої зброї, забороною виготовлення і розповсюдженням інформаційних матеріалів (наприклад, в Інтернеті?!) до повного контролю і цензури над телебаченням. Для забезпечення цього задіюються всі ресурси міліції, Внутрішніх і військ Цивільної оборони, СБУ і Збройних Сил України!!! При цьому, неможливі ніякі ні поточні, ні дочасні вибори.

   Держава, таким чином, стає суцільною казармою де все вирішують військові. Звичайно, виходячи із їхнього розуміння ситуації. Як «Беркут» вдосвіта на майдані.

     Конституція і Закон не допускають залучення для політичних спецоперацій (розгін демонстрацій, протестів тощо) ЗСУ чи інші збройні формування. Тих же внутрішніх військ. В принципі. Тому використання для розгону студентського мирного майдану спецпідрозділу ВВУ 30 листопада є, апріорі, незаконним. Хоча би тому, що згідно закону «Про внутрішні війська МВСУ» вони виконують суто специфічні функції, які унеможливлюють, відповідно до цього ж закону, їх використання для забезпечення законності суспільно-політичних процесів. Хоча би тому, що основним законом держава гарантує свободу політичної діяльності. Без будь-яких обмежень. За виключенням «участі  в охороні громадського порядку та боротьбі зі злочинністю». Для цього вони мають надзвичайно широкі повноваження і ресурси, адекватні Збройним Силам. Системний аналіз цього та іншого законодавства щодо збройних і силових інститутів держави разом із Конституцією, не залишає в цьому сумнівів. Але… Наведений припис може бути протлумачений сучасним судом, в тому числі і нинішнім Конституційним, і розширено. На користь включення внутрішніх військ в політичний процес.  Нікого не хвилює, що вони «заточені» виключно на боротьбу із злочинцями, їх затримання, переслідування, конвоювання разом із охороною спецоб’єктів. Попри те, що закон завжди має тлумачитись розширено тільки у випадку саме захисту прав і свобод людини і громадянина, а не їх звуження. Це і є головним обов’язком держави. Саме такий сценарій «гарячі голови» хотіли реалізувати ще в далекому, 2004 році для припинення «помаранчевої» революції. Але Леонід Кучма, зламавши в руках олівець, різко тоді залишив нараду в санаторії в Пущі-Озерній.

    На першому етапі владі не вдалося отримати підстави для введення НС. І справа не тільки в підтримці опозицією і координаторами майже 700 тисячного розхвильованого люду високої культури й порядку, мирності протесту і громадянської толерантності. Жодної розбитої вітрини, спаленої машини, пляшки із «коктейлем Молотова» і понівечених мліціянтів! Це майже ідеальна революція із миротворчим голубом на плечі. Справа в тому, що місцеві ради Сходу раптом відмовились «вимагати» у президента вводити надзвичайний стан. Це вотум недовіри йому, заявка на солідарність із гострим протестом інших регіонів. За виключенням, що цілком було прогнозовано, парламенту Криму. Але його нервова заява про необхідність НС лише поглибила кризу управляючої АРК політико-бізнесової групи і ще раз привернула до себе увагу загрозою сепаратизму.

      Президент, роблячи тривалий час сильні ходи, несподівано програв. Спочатку у Вільнюсі де з малозрозумілих причин перетворив сильних союзників у грізних опонентів. Потім – удома, де йому блискуче вдалося, попри суцільні провали, створити своєрідну «гойдалку стабільності»: президент поганий але опозиція ще гірша. В його руках сьогодні не залишилось  жодної серйозної карти. Не тільки для, глобальної, але й внутрішньої гри. Ніякі міфічні китайські інвестиції ситуації вже не змінять.

     Якби не було чорного, закривавленого 30 листопада, майдан би, під сонні заспіви про втрату Європи, розсмоктався, перейшов у соціальні мережі. І там, писав би філософські ессе, що в 2015 році ніхто Віктора Федоровича президентом ніколи і ні при яких обставинах не обере, замагаючись із масою брутальних тролів. Опозиція, звичайно, читала би гострі політичні мантри і скаржилась Заходу та вимагала санкцій для президента у Держдепа США. Не випадково, вона покинула ще до тої фатальної ночі майдан із 300 беззахисними студеями. Впевнена, що вуличний протест себе вичерпав. Тоді опозиція ще пританцьовувала на політичному «паркеті». Нелюдська жорстокість «Беркуту» вивели її на асфальт. Як реальну альтернативу влади. НС може привести її на барикади. Як владу революції.

      Драма 30 листопада не була випадковістю. Це ретельно підготовлена і, за  підручником, добре організована спецоперація. З чисельними попередніми тренінгами і навчаннями, наближеними до «бойових умов». Тільки не думайте, що це плід єзуїтськи витонченого розуму когось, з близького оточення гаранта з метою чи то його дискредитації, чи то посилення управління ним як жертвою власного страху. Президент зобов’язаний був знати про план операції і її можливі наслідки. В іншому випадку звільнено, а то й арештовано було би чимало ВІПів і надто заповзятих виконавців. Хто був політичним куратором цієї безглуздої спецоперації?

      Яка ж мета ранку жахів на Майдані Незалежності? Залякати  або зірвати всенародне віче 1 грудня. Можливо. Розчистити майдан перед сесією ОБСЄ. Абсурдно. Швидше за все ліквідувати в зароку всеукраїнський студентський бунт, залякавши «до смерті» самих студеїв кривавою розправою над купкою абсолютно беззахисних підлітків, які, найшвидше, розглядались як  політична  екзотика, аніж грізні революціонери. Ще більше залякати кров’ю дітей їх батьків, які зі страху і могутнього інстинкту збереження виду, не пустили би їх більше ніколи на Майдан. До них і звертався Генпрокурор 4 грудня саме з таким месиджем. Привід для цього був. Усі просунуті нацполітологи, які зараз активно вичікують свого часу, навперебій пророкували революцію молодих інтелектуалів і мислителів. До того ж, передова вузівська еліта, яка стомилась від «табаччини», включила зелене світло вихованцям і підбадьорювала їх.

     Треба було показати силу і господаря сили. Непоступливої. Як у Вільнюсі. Навіть перед самим «Залізним Канцлером». Для Москви – керованість ситуацією і волю під стать самому Владіміру Владіміровічу. Заявивши, що він «обурений діями правоохоронних органів», президент лише ледь відступив. На-півкроку. Під тиском світу і багатомільйонного протесту. Але швидко передумав. Своїх не здають. Це найбільш цінна частина його преторіанської гвардії. Якщо він її покарає, то втратить основну опору своєї сили. Більше того, їх допити приведуть до організаторів кривавого побоїща.

     Розслідування, делегації в ЄС, готовність до переговорів з опозицією – це тільки тактика, військова хитрість, відтягування часу перед перегрупуванням сил. Гойдалка. Туди, сюди… Туди, сюди…

     Революція без лідера, програми і чітких, зрозумілих революційних гасел і мети. Опозиція ніяково і повільно, надто повільно гуртується і стискує кулак. Без політичного маніфесту до народу. Без чіткого плану дій і включення всіх механізмів революції. У останньої немає постійно діючих і до кінця зрозумілих правил. Кожна революція пише свою історію і діє згідно своїх індивідуальних законів. Тому, вона може розвиватись на початку і без єдиного політичного штабу. Але її продовження без нього неможливе. Вона задихнеться, виснажиться у невизначеності цілей і невдоволенням вічно невдоволених. Або переросте в погроми, безпощадні бунти і войовничий сепаратизм. Спровокує безлад, терористичні прояви і громадянську смуту. Замість послідовних і, навіть, радикальних гасел почнуть захоплювати арсенали.

         Відповідальність лежить на президентові і опозиції.

         Основна – на владі. Якщо вона не готова до неї, то потрібно йти у відставку.

     Глава держави пустив досить важку політичну кризу за течією. Невиразне і трошки нервове звернення до народу не знайшло жодної підтримки і не викликало інтересу. Це поганий знак. Візит до Китаю за добрими новинами для України має показати: ви мітингуєте і розвалюєте економіку, - я працюю і рятую, як можу, ситуацію. А можливо, знаючи його, все простіше: «До мого повернення революції має не бути». Запропонувавши діалог опозиції, він реально не бачить у ньому жодного сенсу. Оскільки у відставку йти не збирається як і оголошувати дочасні спарені президентсько-парламентські вибори. Віктор Янукович інтуїтивно відчуває реальність і невідворотність загрози. Але не більше.

     Для задоволення вимог опозиції потрібна, без сумніву, тривала й дуже, дуже глибока загальнонаціональна криза. З однією головною умовою: інших способів її подолання вже не залишилось або вони завідомо невиправдані. Тому, верхи все ще можуть, а низи, якщо й навіть дуже хочуть, ще не здатні реально нав’язати владі свій план. Та поволі задкує, розтягує політичний протест, залякує мітингарів, погрожує опозиції, демонструє згуртованість і відданість загальнодержавній справі. Але не йде на жодні поуступки. Вона не розуміє, що з кожним днем все більше і більше втрачає контроль над ситуацією. Повернути його можна тільки силою.

     Українська, все ще не триєдина, фронда не змогла, на жаль,  до цього часу виступити перед національною аудиторією із спільним політичним маніфестом.  Говорить часто різними голосами. Ще закрита, з підозрами про приховані переговори з АП. Вона скористалася гостро протестним піднесенням українців і досить швидко очолила їх революцію, взявши не себе повну відповідальність за її майбутнє. Гасло «Мир владі» спрацювало запобіжником введення надзвичайного стану. Але воно, в подальшому, немає жодної перспективи. Після прогнозованого провалу немічної спроби відставки Уряду, опозиція показала власну ахіллесову п’яту: політичну незрілість і відсутність волі, як палива для двигуна революції із опорою на вулицю і тиском на олігархів – власників фракцій у ПР. Це був не штурм Уряду, а очевидна угода, спроба домовитись із оточенням президента про вихід із кризи відставкою Уряду. Це був неймовірний шанс президенту вернути стабільність. План на майбутнє після цього опозиція не озвучила. Бо після відставки Уряд у повному складі він, все одно, виконував би безкінечно довго свої повноваження. Звичайно, поки не був би призначений інший. Можливо, у нього увійшло би декілька олігархів від опозиції. Наша, виплекана Тимошенко в тепличних умовах, фронда проковтнула піар-провокаційну наживку, що партія влади розсипається, а оточення президента готове до демаршу.

    Здається, опозиція стає все більше політично тверезою і рішучою.

   Очевидним є те, що у неї  може бути три мети.

       Перша. Радикал-революційна. Всіх з поля. Президента і Кабмін у відставку. Тимчасовий Уряд. Центр прийняття рішень у парламенті на чолі із новою більшістю і опозиційною владою президії. Повернення до Конституції 2004 року й створення на її основі Уряду Національного Порятунку, тимчасових слідчих та інших органів. Вулиця до цього може й готова, але опозиція цей план навіть не розглядає. Немає адекватного для його реалізації, в дусі «арабської весни», лідера. Хоча, ні! Є… Він голодує в Качанівській жіночій колонії, вірніше в тюремній палаті  Харківської залізничної лікарні.

   Друга. Ліберал-революційна. Мирні маси заблокують усі державні органи влади в Києві, запікетують офіси, квартири маєтки впливових, та одіозних членів правлячої партії і їх консільєрі. Страйк із Західної України перекочує в інші регіони, тиснучи на місцеву «антинародну» владу. Вихід із кризи – дочасні вибори президента і парламенту із зміною Уряду і звільнення у більшості губернаторів. Притягнути до кримінальної відповідальності винних в розправі над мирними демонстрантами і провести політичну амністію політичних ув’язнених і обвинувачених. Перш за все, Юлію Тимошенко. Це, якщо й не прискорить президентсько-парламентські вибори, то визначить їх результат. Але правляча еліта уникне важких для неї санкцій і міжнародних розслідувань.

      Третя. Національний круглий стіл з виходу із кризи-революції. За ініціативою ЄС або президента. Опозиції і революційним масам він вигідний і прийнятний тільки в одному випадку – відставка Уряду, покарання винних і звільнення політв’язнів разом із безвинними мітингарями та запуск підготовки до пазачергових спарених виборів разом із звільненням найбільш одіозних губернаторів. Це можливо. Але ситуація мусить дійти до цугцвангу, глухого кута з якого рухатись вже нікуди не можна. Звичайно, якщо влада не введе, без оглядин на ескалацію вже некерованої революції, надзвичайний стан. З ініціативою такого столу президент ніколи не виступить. Як би на нього не тисли його олігархи і преторіанці.

       Віктор Янукович запрошує внутрішній круглий стіл де максимумом поступок пропонує переформатування Уряду, і  запросивши до нього, представників опозиції. Відомо яких. Та може цього й захоче, але вулиця, яка очікує помсти, їй відмовить і негайно висуне своїх, радикальних лідерів.

      Зверніть увагу, що в будь-якому сценарії присутня Юлія Тимошенко. Тому, розв’язати цей вузол президенту буде важко. Якщо й можливо. Вона і є його основною фобією і неприйнятним компромісом. Швидше за все, очікуючи переговорів із президентом, це прекрасно розуміє і опозиція яка зовсім не поспішає із звільненням свого реального і безальтернативного лідера, який не припиняє вже другий тиждень голодування в тюремній палаті. Це її єдиний і посильний вклад в революцію. Спільним зверненням до неї з якимось планом троє лідерів опозиції могли би його припинити і врятувати їй здоров’я, а, можливо, й життя. Але, чомусь, цього не роблять?

     Захід майже не втручається, правильно розуміючи тренд революції. Можливо чекає доповідей своїх міністрів, які зібралися в Києві на сесію ОБСЄ і присвятять його виключно революції на асфальті. Але, в будь-яку хвилину, він готовий встати на стороні цивілізаційного піднесення народу і зайняти тут дуже жорстку позицію. Список 54 може вирости до декількох сотень. Євроунія, активно закликаючи до переговорів з президентом, може бути в цьому не так вже й зацікавлена, як видається. Бо розуміє, що ніякого повернення до підписання Угоди про Асоціацію цією правлячою елітою вже не буде. Не випадково, головуюча в Раді Європи Греція, не включила в свої пріоритети Україну.

     З кожним днем революція набирає силу і живить страх влади. Та чомусь барикадується, безнадійно погрожує і вперто не хоче йти на компроміси, час яких може вичерпатись в найближчі дні. Черговий пік напруги має прийтись на неділю, 8 грудня. Кожна хвиля протесту, аби влада пішла на поступки і сама спробувала провести політичне перезавантаження, мусить бути все більшою, сильнішою і страшнішою. В іншому випадку, за законами гравітації, після революційного приливу почнеться відлив. Реакційний.

      Але як було, вже не буде. Ілюзія завершилась і марево розсіялось. Українці хочуть жити в реальному світі свободи. В країні домінує не всесильна влада, а її природний власник – народ.