Дияволи во плоті. Післяхроніки.

Моє дитинство - голодне. Жили бідно. В основному із домашнього господарства. Здаючи літом щодня три літра молока у молочарню, за яке у кінці місяця платили біля п’яти рублів, п’ятирічним зайшов  по дорозі у бібліотеку. Так я прочитав свою першу книгу про чарівного молодильного кавуна який ще й літав під місяцем у повні.  Свято їжі було тричі на рік – Різдво, Великдень і на Храм у селі.

    Важкий і справжній голод я пережив на початку 60-х, коли Микита Хрущов вдався до екстремальних і безглуздих реформ. Та ще й було дуже страшно. Чекали війну. Збирав молоду лободу, широке зелене листя на березі річки, схоже на мати-й-мачуху. На кам’яних жорнах молов приховані дідом залишки кукурудзи. Бабуся на кислому молоці варила з цього неймовірно смачні голубці. Збирав дикі злаки, шукав у закутках залишки зерна. Мололи все разом із жолудями знову ж на жорнах, добавляли висівки разом із вареною картоплею. На капустяному листі пекли хліб. Їстівною була добре засмагла шкірка. Але їли й  решту. З молоком. Корова й була самим життям.

  Вдруге, я більше місяця голодував на хребтах Хамар-Дабану. У Забайкаллі. Мене, молодого й сильного спортсмена, запросили, шерпом в експедицію найвищої категорії складності. П’ятеро вчених із лікарем і двоє мулів. Тобто я і мій товариш Борис Павлишин. Принцип «вісімки». За 80 км. від станції Слюдянка ми зробили основну закладку продуктів. Рух по поворотній петлі кілометрів 500. Печера із продуктами зруйнована. Всюди майстерно розбиті банки із згущеним молоком, м’ясними консервами, пакети із сухим молоком. Ведмеді, лисиці, борсуки, росомахи. Більш дрібніші аборигени відшліфували метал потрощених консерв до дзеркального блиску. Все. Залишились сухарі у жіночих панчохах, чомусь, олія і малесенькі, по 50 грам, баночки німецького свинячого паштету. Один сухар чорного хліба і баночка з делікатесом в день на двох. А попереду ще половина петлі до станції Павлівка. Кілометрів так 400. Постійні дощі, бурхливі й непрохідні камнегінні річки з дивними назвами: Утулік, Урик, Лангутай, засніжено-замерзлі «гольци».  Доктор загубив патрони від єдиного карабіну і тихо з’їв усі пігулки. З того часу обожнюю черемшу, яку їли щодня у великих кількостях із краплею олії. Штормовими штанами ловили у дивних вертикальних струмочках харіуса і переїдали червоною смородиною, яка тут же чистила наш наляканий голодом організм. Саме тому ніколи не забуду смак омуля трьохгодинної засолки, солодкий наркотичний запах кам’янно-мохової тундри із щільно-сплетеним корінням рожево-фіолетового багульника чи даурського рододендрона, засніжених піків Тункинських Альп і величезну снігову шапку Мануку-Сардіка.

    Ці випробовування тільки змужіли і загартували мене. Я залишався щасливим.

Я нічого не знав про Голодомор. Не чув такого слова. Радянська влада моєї епохи була співучасником цього особливо тяжкого злочину проти українців. Вона, знесилена холодною війною, смертельно боялася дискусії, а з нею і відповідальності, за геноцид оскільки ратифікувала Конвенції ООН від 9 грудня 1948 р. де таким визнавалось «любе із діянь, вчинених із намірами знищити повністю або частково яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку».

    Спалах історичної пам’яті, самоідентичності та відновлення справедливості на трагедії Голодомору у середині двохтисячних, у вчорашньому десятому перетворився на коротке замикання. Нащадки Кагановичів, Косіорів, Чубарів,  Постишевих, генетично успадковані фобії, «гомосоветикусы», вірнопіддано оглядаючись на живих і мертвих вождів, у містечковій риториці і прислужницькими діями намагаються зняти із порядку денного історію українського голодоморного терору. Цим знову закрити вікно свободи і суверенного існування українського народу.

    Автор концепції і терміну «Геноцид» польсько-єврейський юрист Рафаль Лемкін стверджує, що український голод 32-33 років є «класичним прикладом радянського геноциду».

    Але голодомор, як геноцид, був політично і організаційно випробуваний одразу після громадянської війни. У 21-23 рр. минулого століття на фоні голоду  Поволжя, Уралу, Сибіру, північного району Казахстану, викликаного втратою більшої частини врожаю, найбільше постраждали від масового голоду основні території України – Запорізька, Донецька, Єкатеринославська, Миколаївська і Одеська губернії.  Найсильніший удар він наніс Харківській і Київській областям. На  них приходиться 52.8% померлих від голоду. Тут смертність перевищувала середню у 9-10 разів. Голодувало 30 млн. чоловік. Населення за цей час скоротилося від 5.2 до 7.7 млн. чоловік. Більшість – на території України.

    Причина не тільки в диктатурі воєнного комунізму при якому насильницьким чином з України до Росії був вивезений майже увесь хліб. Це був ефективний спосіб придушення і знищення українського визвольного руху разом із його героями та учасниками. Треба було також зліквідувати  його ідеологічну й економічну базу – багаточисельний прошарок заможних і незалежних від держави селян-одноосібників.

    На початку 30-х у Сталіна прикінцево визрів план – Україна й українці мають розчинитись у великій сім’ї народів. Аналіз змісту прийнятих за 29-33рр. біля 30 постанов ЦК ВКПБ, Совнаркома УРСР і СРСР, ЦК КП(б)У переконує у навмисному і свідомому створені умов для цілеспрямованого знищення самодостатнього і економічного все ще міцного селянства серед  якого було дві третини етнічних українців.

    Це був диявольський план.

    У 1930 році СРСР входить у глибоку економічну кризу, спровоковану Великою депресією. Ціни на продовольство на Заході стрімко впали. Критичний дефіцит валюти різко скоротив імпорт. Тому треба було більше експортувати зерна, аби розвивати індустрії. «Великий стрибок» тихо визнаний помилковою стратегією.

 У 1931 році хлібозаготівлею у селян конфісковують 400 млн. пудів зерна. Разом із посівним фондом. Тому у 32 році засівають ледве більше половини запланованих площ, що теоретично могло б забезпечити населення України мінімумом хліба. Восени збирають 912.5 млн. пудів зерна або 16.6 млн. тонн. Це менше на 306.3 млн. пудів, аніж у 31-му. При цьому питома вага українського зерна складає третину від валу у СРСР і перевищує план для Північного Кавказу, Центрально-Чорноземного регіону, Казахстану і Московської області разом узятих.

     Це лише початок. Молотов і Каганович у Харківській Державній опері 6-9 липня 32-го на ІІІ конференції ЦК ВКП(б)У затверджують стратегію хлібозаготівлі по Україні. Їх не турбує, що врожайність впала на 43%, а приріст хлібозаготівлі піднявся до 36.7%. На Україну направляються  чисельні озброєні загони із чітко визначеними планами хлібозаготівлі. Вони заносять окремі регіони «на чорну дошку», у яких забираються практично усі продовольчі ресурси. Загороджувальні загони ГПУ роблять неможливою будь-яку втечу. Україна стає суцільним концтабором. Немає тільки газових печей. Результат перевершує очікування. Із України масово йдуть «Зелені ешелони» для забезпечення промцентрів Росії продовольством до жовтневих свят. Вивозять навіть усе соління.

    Розпорядженням уряду забороняється люба торгівля у сільській місцевості навіть помол зерна. Припиняється будь-яке продовольче забезпечення села. 10 років тюрми або розстріл за використання хліба на трудодні.

   У селах, які не виконують хлібозаготівлю, вилучають увесь насіневий фонд.

   У 32 році один трудодень коштує від 1 до 1.5 кг хліба. Один селянин за рік міг заробити 143 трудодні. У цей час 81.6% колгоспників Харківської області не мали ні одного грама хліба. Бездушна статистика трагічна. Із 20-ти млн. сільського населення України працездатних колгоспників - 6.3 млн.. Половина з них нічого не отримувала по заробленим трудодням. 13 млн. непрацездатних, включаючи дітей. Вони взагалі не забезпечувались із фондів колгоспів. Смерть колгоспника була і смертю його трудоднів і, одночасно, родини.

    Приїхав Молотов. За наказом політбюро основним методом хлібозаготівлі стають репресії. Постійно нарощуються об’єми вилучень продовольства. У  кожній області додатково створюються 5-10 роз’їздних мобільних судових груп які розглядають «хлібні» справи швидко, позачергово, на місці із «применением крутых репрессий».

   Не допомагає. Молотов у Харкові проводить постанову «О мерах по усилению хлебозаготовок». Вижити українському селянству шансів немає.

    Але Сталін наполягає на посиленні репресій. У тому ж році він секретно пише Кагановичу: «Дела на Украине из рук вон плохо…   Плохо по линии  ГПУ. Реденсу не по плечу руководить борьбой с контрреволюцией в такой большой своеобразной республике, как Украина…   Мы можем потерять Украину».

   Сталін туго затягує зашморг. У нього дві альтернативи: влада або смерть. Обирає другу.  27 грудня 32 р. вводить паспортну систему. Селян вилучають із категорії паспортизованих громадян. Вони приречені, ізгої на своїй землі.

    Каганович починає спецоперації по зачистці українського села. Із матеріалів секретно-політичного відділу (СПО) ГПУ УРСР видно що на початок січня 1933 року було зарештовано 19224 селянина. За саботаж і супротив хлібозаготівлям, розкрадання та розбазарювання, участь у куркульських повстанських організаціях і, навіть, за церковно-сектантську контрреволюцію – 18424. Серед них куркулів – 3232, середняків – 4586, колгоспників – 4212, бідняків – 672 і 183 представники релігійних культів. Решта – сільська інтелігенція.

  В іншій спільній справці ГПУ і НКВД тільки за серепень-листопад було заарештовано 21197 чоловік.

     Сталін розглядав голодування як саботаж, місцевих, тому, керівників як саботажників яким платили іноземні шпигуни.

     На початку 33-го в Україні не залишається запасів їжі.

     Апогей голодомору приходиться на червень 33-го. Смертність у селах зростає десятикратно – помирає 3 млн.238 тис. осіб. З’явились масові випадки канібалізму, трупожерства. У цей час на залізничних станціях, під збройною охороною, складовано десятки тисяч пудів зерна для  вивозу. У тому числі й за кордон.

    Мій рідний Харків. По кількості померлих від голодомору Харківська область сумний лідер. Тільки за три місяці 33 року вмирає 600 тис. людей. Голова Харківського облвиконкому Шелехс у листі ЦК КП(б)У від 30 травня цього року повідомляє:

-         за три місяці у кожному, з великої кількості сіл вмерло по 400-600 чоловік;

-         на вулицях Харкова тільки за 27-28 травня підібрано у важкому стані 5447 чоловік і 147 трупів;

-          тільки за один день – 25 травня, на Харківському ж/д вокзалі підібрано 2 тисячі дітей, а за ніч 327, на 28 травня – 700 дітей.

      Нарешті, у фіналі драми, Каганович пише вождю «секретку»: «Дорогой т.Сталин. Вы спрашивали, какое оперативное задание мы дали переселенческому комитету на 1933 г….  Организовать переселение к началу 1934 г…. На Украину (степь) 15-20 тис. семейств».

     Згідно перепису населення у 1937 році втрати українців від голоду, тифу, отруєнь, канібалізму, репресій і суїцидів склали біля 7 млн. жертв. Проте  ці  матеріали знищені, а виконавці репресовані. Але й повністю контрольований, як парламентські вибори 2012, перепис 39-го показує катастрофічні наслідки штучного голодомору.

    Голодомор - не природно-фізіологічне явище. Він - зухвала форма політичного терору з метою геноциду цілого народу. Це глобальна, поряд із голокостом, соціо-гуманітарна катастрофа 20-го століття. Повторюю за Мелом Гібсоном.

    Сталіну й цього мало. 2 липня 1937 року прийнята постанова ЦК ВКП(б) ПБ-51/94 «Об антисоветских элементах». На її виконання 5 серпня 38 року виданий наказ НКВД СРСР №0044 який поклав початок масштабній операції масових політичних чисток. До середини листопада 38-го року без суду винесено 681692 смертних вироків. Їх виконують негайно. 1.7 млн. активних будівничих радянської держави кинуто у концтабори.

    Українська влада віддано почала раніше!  У 1936 році було арештовано 15717 чоловік, у 37-му – 159573, у 38-му – 106096, у 39-му – 11744. Тільки у 37-му було розстріляно 165 тис. безвинних жертв. Більшість – українці. Понад 2 млн. 800 тис. депортовано. Знищено державних та інтелектуальних лідерів, що були творцями і носіями ідей державності 1917-1918 років, національну першооснову - селянство та творчу еліту разом із істинно українським духовенством.

    Голодомор у Україні 1946-1947 років не так був викликаний післявоєнним неврожаєм, як планом вилучення зерна у селах для допомоги колонізованим народам східної Європи. За цей час туди було вивезено 1 млн. 850 тис. тонн зерна на фоні 170 випадків людоїдства у Бессарабії та південній Україні.

    Які ми зараз після таких потрясінь, що продовжують жити в кожній клітині нашого ДНК? Що ми даємо один-одному і залишаємо у спадщину хромосомами нашим дітям? Чи пам’ятаємо ми втрачені свободи, гордість, честь і незламність духу? Чи зламаний генетичний код найстарішого європейського етносу – українців? Бо генетичний бар’єр – останній рубіж оборони організму, як село – загибелі української державності.

     Дивіться кліп.                                                    http://www.youtube.com/watch?v=MsCdD3fhWbk&feature=youtu.be

Усе це можна виправдати й страхом, залишеним  Голодомором.

    Голосування йде за заготовленим сценарієм. Ніщо не свідчить про загрозу. Тому просте запитання, чи не знаходяться у списках виборців родичі, які не зареєстровані, викликає миттєву паніку. Спостерігачу, нервово відповідають, що зареєстровані усі. Крапка. Мовчи і не втручайся. Але впертість бере верх – зареєстровані не всі.

    Зверніть увагу на даму, члена комісії, у завеликих для її обличчя окулярах. Вона переповнюється емоціями комісара ЧК, колір обличчя змінюється на зблідлу ненависть, очі розстрілюють поверх важких окулярів ворога, пальці, з незвичною для жіночих рук жорсткістю, грубо, по прокурорськи, сплітають лячну тюремну решітку. Але голос, голос… У ньому стільки страху, якоїсь муки і, одночасно, неприродного натхнення, незрозумілої зверхності: «Будеш носити сухарі».

    Голова комісії, на усякий випадок, з переляку одягла буддійську бхиккху і продовжує читати мантру, що «голова, заступник, або секретар ДВК у день голосування виправляють неточності та технічні описки в уточненому списку виборців, неправильне написання номеру будинку, квартири, місця проживання у разі якщо незважаючи на такі технічні описки є зрозумілим що до списку виборців включено саме того виборця який прибув на виборчу дільницю для голосування».  Спостерігач наполягає, щоб неточність виправили. Роблять. Подивіться, з якою неохотою. Але ж це тільки один голос! За решту незареєстрованих, мертвих і тих, що не прийшли все одно проголосують підготовлені люди і після 20-ї. Це аксіома. «Нема базару».

   Прислухайтесь. За кадром чути, чоловічий голос, який звідкись з’являється. Це не член комісії. Можливо «смотрящий». Він грізно пришпорює спостерігача і рекомендує йому інтонацією, яка не вимагає двозначностей, аби він не робив зауважень, просто собі стояв, мовчав і не бачив ніяких порушень.

     Спостерігач наполегливо простить члена комісії  повернути бейджик щоб було видно, що на ньому написано. З  третьої спроби і це вдається.

   Оп-ля. Після уточнення у списку виборця, член комісії заявляє: неправильно вказаний номер будинку. Але спостерігач!? Вона вперлась і не відступає. Бо номера будинку так і не ставлять. Нарешті, все стає зрозуміло. Їй пояснюють, що це військова частина. Але містика заполонює ДВК. Все ж таки виявляється, що будинок є. В натурі. А вулиці і його номера немає. Його взагалі немає на балансі. У ДВК не знають, скільки там проживає людей, скільки з них голосують. Чортівня якась. Бо у громадянина у паспорті є прописка в якій вказаний номер будинку.

   Таким чином, виборці хочуть проголосувати. Але не можуть, бо їх ніхто не чекає. Вони наполягають, але, раптом, вони втрутяться у добре відбудовану схему фальшування. В кінці-кінців усе буде чікі-пікі. Після 20-ї настане час чарівної палички Гаррі Потера.

  Це маленька відео замальовка як відбувається корекція списків виборців із метою не допустити до голосування тих, хто буде проти кандидата від влади.

   З іншого боку хотілося потурбувати нашу генетичну чорно-білу пам'ять Голодомором, що керує нашою волею із минулого.

   http://www.youtube.com/watch?v=MsCdD3fhWbk&feature=youtu.be