Апокаліпсис розуму. Есей на дорозі.

Без України в Росії просто немає ресурсів. Віктора Януковича у Москву не пустили? А що з цього приводу думають сучасні політики, у тому числі і з галицьким походженням?

Виглядає так, що після дублів Обами і Путіна перезавантаження призупинилось. Як мінімум, відкладено на невизначений час. Здається, президент Америки не зовсім довіряє своєму колезі у Москві. А ще у 2009 році був час ейфорії у стосунках. На тлі ліберальних очікувань від розгубленого глобальною відповідальністю Медвєдєва. Хіларі Клінтон передала кнопку перезавантаження своєму російському колезі. Як символ оголошення мораторію на  ескалацію напруги у  відносинах між Москвою і Вашингтоном.

     Або Владімір Путін зрозумів, що перезавантаження потрібне США виключно для створення оперативного простору управління театром воєнних дій в Іраку, Афганістані і, на майбутнє, в Ірані, або він досвідчено, не напружуючи стомлену дипломатичну машину, вичікує на геополітичному татамі. Зрозуміло, кризи Заходу. Тобто, ЄС і США. Підстав для цього кремлівські аналітики бачать вдосталь.

      При цьому, президент Росії, як ніхто інший, розуміє проблему як географічної, так і суто цивілізаційної незахищеності величезної території із назріваючим масштабним бунтом лібералів. Росія завжди програвала у такі моменти. Баланс поки що втримується пріоритетом розвитку військового сектору і апарату безпеки перед економікою. Це при тому, що Путін взяв зобов’язання до 2020 року привести Росію за розмірами економіки у п’ятірку світових лідерів. Тобто, їй треба обігнати до 2017 року Німеччину. Для цього, як мінімум, необхідно не тільки вдвічі  більше енергоресурсів і по піковим цінам, але й зчетверити продуктивність праці. Тобто, наприклад, за три наступні роки добитися тут зростання на 11-13%. Власне мова йде про швидку й конкурентну системну модернізацію Росії. Поки, що російська продуктивність праці оцінюється у 26% від рівня США, а запіарена модернізація переживає чергову депресію.  

    Що ж, колись у Москві вже реалізовувалась мета догнати і обігнати заокеанську імперію.

   Але, погодьтесь, що це кращий час будувати велику російську імперію: від Карпатських гір до Кавказу і Тянь-Шаню по дальній стороні Середньої Азії. Правда, час згаяно. Величезну дірку у Північно-Європейській рівнині, де Росія тримала руку на пульсі Європи (Балтика і навіть частина Німеччини) закрити Білоруссю вже неможливо. Сполучені Штати Європи (Європейська Унія), попри кризу розвитку, заманюючи у солодкі тенета високорозвинутої цивілізації свободи Україну, Молдову й Грузію, а, в недалекому майбутньому, й Білорусь, серйозно загрожують побудові західної стіни нової імперії великоросів.

     Росія поспішає. Треба встигнути створити Євроазійський союз до 2015 року. На цей час США практично вийде з Афганістану і закріпить там свій вплив та перспективу світської держави відданим західним цінностям, урядам. Паралельно, розміщуючи у Центральній Європі надсучасні системи ПРО, вони непомітно вже відкрили проамериканський фронт на кордонах учорашнього СРСР і сучасного Митного Союзу.

        Без України в Росії просто немає ресурсів підтримувати інтенсивну стратегію протистояння із США. А тут ще тихий і не прогнозований Китай і, втікаюча на Захід, Індія.

      Поглинути Україну Росія цілком не в змозі. Її неприховано лякає галицька частина і невизначеність чорноземноного центру.

     Повернення блискучого Владіміра Владіміровича увінчало також переконливу перемогу над лібералами консерваторів. Дванадцять років Путін цього не допускав. Щось трапилось. І воно швидко привело Росію до ідеології націоналізму. Розрахованого на жителів села, людей старшого віку, з невеликими статками і споживачів державного бюджету.

       Це, вже інший вид націоналізму – цивілізаційний. Із «руським кодом» у різнобарвному етносі Росії, об’єднаного «руським языком, единой культурой и историческими традициями». У цьому напрямку інституційно створено принципово нове для сучасного модерного світу урядове цензорне агентство по «продвижению патриотизма» і збереженню «духовных и моральных основ российского общества».

      У цьому плані показові роздуми якогось Сергія Луньова на одіозному «Однако» (Росія) 12.12.12 р.. Щодо українців. Ще, здається, він зовсім не любить Тараса Шевченка. Але в жовтні використав його знамените « І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє», адресуючи його нам, непокірним правнукам гетьманів і отаманів України в «несостоявшемся государстве».

«Рабы, холопы, грязь Москвы,
Варшавский мусор—ваши паны,
И гетманы и атаманы!
Так чем вы чванитеся, вы!
Сыны сердешной Украины!
Что ловко ходите в ярме,
Ловчее, чем отцы ходили?!»

           Це приклад переродженого російського націоналізму у великодержавний шовінізм і україно-ксенофобію.

        Без коментів. Стаття називається: «Сшить Украину невозможно. Расколоть – запросто». Не думайте, що це галюцинації.

      «...никаких сомнений в необходимости федерализации не будет. Ненавидят украинцы друг друга, в глотку готовы вцепиться»;

       «…Но кроме России идти некуда. Невозможно скрыть от украинцев, что уровень жизни россиян постоянно растет»;

       «…Совершенно очевидно, что малороссов-украинцев с русским связывают гораздо более крепкие узы, чем с галичанами. …Именно в XX веке состоялось великое переселение галичан из своих депрессивных и экономически-отсталых регионов на восточно-украинские земли».

      «…они приехали в  более процветающую Радянскую Украину…  из австро-венгерской и польской Галичины, где их нещадно гнобили «цивилизованные» европейцы: поляки, немцы и румыны». Это при СССР галичане стали равными среди равных… Но в независимой Украине они уже не хотят быть равными! Они хотят быть господами над русскими и… над малороссами-украинцами».

       «трудно представить себе, чтобы среди западно-украинской элиты выдвинулся лидер, который оценив ситуацию, научит своих земляков уму-разуму. … А вот на молороссов-украинцев ждет чудовищный прессинг со стороны галичан. Они обречены стать националистами и порвать всякие связи с Россией. Им будет навязываться галицкий вариант украинского языка и …  сбудется мечта Виктора Ющенко о единой украинской церкви… подчиняющейся Риму. А за этим последует вытеснение кириллического письма и замена его латиницей».

       «Могут ли малороссы-украинцы понять, что для русских регионов, как и для украинско-малоросийских, нынешняя власть столь же неприемлема? Что голосование за Януковича вынужденно, так как самым большим злом для всех жителей Украины является галицкий национализм».

     Це не єдина стаття такого чорного пропагандистського й  антилюдського штибу у підцензурній пресі нашого стратегічного партнера. Нічого подібного в жодній іншій країні розвинутого світу не спостерігається. Це й неможливо у толерантному, мультикультурному світі, постійної модернізації має само ідентичність нації, меншини і їх генетичну гідність. Чи не є це частиною узгодженої політики у чітко налагодженій ідеологічній машині, якщо зважити, що Віктора Януковича у Москву не пустили, найвірогідніше, по ініціативі приймаючої сторони?

      Час покаже. Але чи є в ньому ліки від цієї недружньої і принизливої і для самих росіян політики?

     Я галичанин. З діда-прадіда. Як і Данило Галицький, який відновив Київську Русь Галицько-Волинським князівством. Ставши першим і єдиним українським королем, не підписав Унію з Ватиканом, розірвавши з ним угоду, і вступив один у майже безнадійну війну із Золотою Ордою, вщент розбивши війська Куремси. Як Агатангел Юхимович Кримський, який, не маючи й краплини української крові, посвятив себе українській ідеї, за що й був знищений НКВС в лазареті Кустанайської тюрми №7. Як і Богдан Ступка, нагороджений президентом Росії орденом Пошани за талант зачаровувати українською культурою і робити її спільною цінністю.

      Я плекався одночасно двома великими культурами: Шевченка й Пушкіна, Толстого й Франка, Стуса й Бродського. Вони близькі, але не ідентичні. Як і ми. Це тільки потужна енергія для цивілізаційного розвитку. Поза імперськими поглядами і расистською, ксенофобською риторикою. Тільки так ми можемо жити не задля міфу і фантазій тимчасових повелителів, а в істинному світі свободи й невід’ємного від нас особистого щастя. Тим більше, що родичі моєї дружини історично проживають на великій території від Бєлгорода аж за Курськ.

     А що з цього приводу думають сучасні політики, у тому числі і  з галицьким походженням? І взагалі, а що з цього приводу думаємо всі ми – УКРАЇНЦІ?

     Звичайно, окрім тролів і українофобів.