ЗИМОВИЙ ЕТЮД ДЛЯ СКРИПКИ З ФОРТЕПІАНО. ОПТИМІСТИЧНИЙ ЕСЕЙ

Погляд впав на закоханих, які все ще цілувались на заздрість лютому морозу.

Старий, досвідчений місяць вспокоєно дрімав. Його тьмяний  жовто-червоний диск завмер і не рухався. Все застигло. Заснуло. Всюди панував холодний простір безкінечного небесного ультрамарину і білої, льодяної пустелі зими.

Місяць, час від часу, відкривав стомлені очі, втікаючи від нав’язливого сну. Із білоснігу землі зірвалися ввись міріади зірочок. Вони якусь мить спалахували веселим карнавалом рідкого срібла, хвостатими кометами перелітали з одного закам’янілого замету, що товстючою сніжною ковдрою приспав перекотиполе разом із дрібним очеретом, на другий.

Місяць всміхнувся. Усе навкруги заграло, затанцювало, заспівало, завиблискувало чистими кольорами коштовного каміння. Та так весело, що із кокетливих білих шапочок ялин, підбитих чистою яшмою, дружньо, вниз  зоревійно полетіли метеликами білосніжні пухнасті квіточки і тонкі, сльознопрозорі стеблинки кришталю.

Навіть їх, витончений, ледве чутний передзвін, не порушив, здається, цю віковічну тишу. Але музика була! Вона десь там, тихо-тихо  переходила легесенько із струни на струну, вітерцем із темряви  видувала ніжні звуки, що манили. Туди, в інший, крижаний і чужий потойбік. Потім, раптом вона заполонювала усю його сутність невідомою симфонією, від якої прибував холодний скепсис. Все інше втрачало сенс. Музика і марево кольорів, щомиті народжуваних білою пустелею, вели у Новий, незвіданий світ. Без почуттів і болі. Вспокоєності і білих сновидінь. У царство вічності. Де немає нікого, крім тебе і, виграваючих свідомістю, тихих чужих голосів. Де час зливається з простором.

Місяць прикрив очі. Потемнів. Стали ледве помітні на самому краєчку його бездоганної маски малесенькі вищерблинки. Але він, ще впевнений у собі, й не знає, що час його вийшов.  Можливо він про це подумав?

На небі – ні хмаринки, ні подиху. Та якась примарна тінь накрила відданого вартового  ночі. Несподівано білосніжний простір, мовби втягнувши у себе небесну таємничу темноту, розчинився в ній. Одразу щось ожило, зарухалось.  Ухнуло. Тріснуло. Потім ще і ще раз затишено  зашурхотіло. Заскрипіло. Почулася нова музика. Ще різноголоса і не в такт. Та осьвітер затягнув тихеньку пісеньку, перебираючи то довгими, то короткими поривами гілочки дерев, суху осоку, сміючись дзвіночками смарагдово-срібних ягід глоду.

Холодна безвість перестала зманювати. Думки наввипередки побігли до звуків, лісових запахів, невидимого зачерненого неба, на якому ледь-ледь засвічувались малесенькі біло-жовті вогники зірок. У колючому, геть змерзлому повітрі відчулась якась волога туга. Вітер, набираючи силу, приніс гіркуватий присмак смереки і ніжний запах сінного різнотрав’я.

З Місяцем щось відбулось. У його південній частині розтопленим золотом вже світився тонесенький серпик Молодика. Він народився так несподівано, що старий Місяць, здається, цього й не помітив. Продовжував сонно володарювати над безмежними просторами. Не чекав перемін, самовпевнений своєю виключністю і зверхністю над нами.

Та це й не мало жодного значення. Так було і так буде завжди. Під Місяцем і на ньому. Млин часу. Старе поглинає вічність. Нове, народжуючись в його нутрі, несе нам світло надії. Ми слухаємо його музику і не чуємо її. Ми шукаємо відповіді, а вони перед нами.

Народився новий Місяць. Але нічого не зміниться, якщо тільки стояти, тішитись або боятись й спостерігати. Треба йти і не зупинятись. Через нетрі і байдужість життя, долаючи простір і час одночасно. Чути світ і не піддаватись ілюзії щастя під слабіючим світлом старого Місяця.

Все змінилось. Чумацький Шлях, блискучою дорогоцінною діадемою, вигнувся на чорному оксамиті небесного купола. Велика Ведмедиця жваво впряглася у чималого воза і потягла наш Всесвіт у неозорний Космос. Десь туди, де добре підгулялий Стрілець, мугикаючи в пишні вуса забуту мелодію, намагається втримати центр Галактики. Він із заздрістю вдивляється на велично закам’янілого молодого Козерога, що міцно стоїть між Світами. Тільки, геть вкрита сапфірами й діамантами, вилискуюча неприхованими бажаннями, Венера молодиться і кокетливо примружується сяйвом дивовижних граней. Вона підбадьорює закоханих, які не бачать цих див, не чують музики змін і зовсім забули про мороз. Від того він злиться і крижано тріщить під їх нетерплячими ногами, що сплітаються, оберігаючи їм тепло і єднаючи пориви сердець. Присліпувато й червоно, з гостей у Змієносця, не приховуючи спокусливого бажання, спостерігає за нею ще міцний Марс. Біля нього, в очікуванні пестощів ранкової зорі, набирається сил Юпітер. Ледь-ледве проглядається мерехтивом біло-синіх блисків із-під гриви Лева сам Сатурн. Зате Уран з Нептуном набралися міці і сміливо вдивляються у далекі світи, гордовито відвернувшись від комплексуючого карлика Плутона.

Раптом, із глибини Темних Світів, виринула малесенька срібна капелька. Десь там, в сузір’ї Тільця, вона, мовби захопивши яскраву красуню Альдебаран, набрала сили. Швидко, швидко, прокресливши на небесному зоряному атласі вогненним хвостом золоту лінію, вона  спалахнула первозданністю і згасла в білому царстві Зими.

Старий місяць здивовано відкрив очі. Пильно роздивляється навкруги. Від напруження весь розчервонівся. Та ще й хтось нетерпляче гуркає його в боки.    

Але диво видовища внизу вмить захоплює його. Він і не зрозумів, що тепер не один, а вони вже удвох вдивляються  з небозводу на нас.  

Із золотої зі сріблом прозорої енергії народжувалось крихітне  створіння. Воно, одночасно, людське дитинча, і схоже на все живе  Землі. Невловимо і непояснювано. Парадна матерія.

Через мить, у морозній тиші кудись вже крокував маленький хлопчик. Дивлячись на нього, мозок одразу починав думати про все існуюче. Що знав і ще не збагнув. Хотілося сказати йому про свої почуття, про любов, про мрії, про неймовірне бажання жити в єдиному раю Всесвіту – на Землі. Думки забігали одна за одною. Мудрі випереджали ще кращих. Але що робити з протилежним. З темною частиною нашого життя: підлістю і злом, підступністю і ненажерством, насильництвом і ненавистю. Воно затаїлось в хащах повсякдення і вдивляється в нас із сутінок наших душ темними безоднями очей.

Розум почав відступати. Прийшло несподівано усвідомлення, що майбутнє невизначено і турбує.

Але погляд впав на закоханих, які все ще цілувались на заздрість лютому морозу. Посмішка зробила думки легкими й прозорими. У них затеплились добро, радість і віра.

У срібній, ледь-ледь роздвоєній дуумвіратом місячним доріжці, вже крокував красивий і стрункий Новий рік. Впевнено і широко ступаючи, він, час-від-часу, зупинявся.  Там виростали кришталеві високі замки, чарівні містечка і кудись мчались, усі у різдвяних вогниках, потяги, машини, поспішали щасливі люди.  Іноді він, наспівуючи  відому Вам веселу мелодійку, мить щось сіяв по білоснігу. Напевно цвіт майбутніх вишневих і яблуневих садів та колосисте жито з пшеницею.  

Ніч відступала. Вранішня Зоря сповіщала про початок нового дня.

З Новим 2013 роком усіх Вас - мої чесні й дорогі друзі! Живіть з вірою! І Вас ніколи не полише надія, а з нею і вдача! Не забудьте засіяти зерном добра оселі Ваших  близьких і простір світу спільного щасливого життя!

Ваш Степан Гавриш