Дилема євроінтеграції: як зберегти шанс і не втратити обличчя

Приклад Словаччини є особливо показовим і корисним для нас. Підписання угоди з авторитарним урядом – під тиском громадськості – не лише наблизило країну до Європи, але й змінило її.

Недовго думаючи гарант майнув до Росії – за порадою «друга». Раптом там запропонують більше – тоді й домашнє завдання виконувати не доведеться. Але й цей вояж не виправдав сподівань його сподівань.

Замість обіцянок у Москві Янукович отримав неприховану вимогу/погрозу – або ти в Митному союзі разом із нашою/вашою ГТС, або розмови не буде взагалі.

Чим завершився візит, можна лише здогадуватися – за наступними діями і рефлексіями нашого президента. З одного боку, він почав закручувати гайки в політичній сфері – справою Власенка. З іншого боку, в економічній сфері заходився розбудовувати фінансову поліцію.

З огляду на відсутність офіційних заяв за підсумками московського візиту можна дійти двох цілком гіпотетичних висновків.

По-перше, Янукович не готовий до євроінтеграції.

Тобто не лише не хоче вживати хоч якихось заходів у цьому напрямку – ЄС його напружує концептуально. Зокрема, рівністю можливостей, народовладдям, прозорістю фінансових потоків і невідворотністю покарання за державні злочини.

По-друге, ще менше глава нашої держави хоче брати  на себе відповідальність за відсутність руху в напрямку Євросоюзу. Тому, кров з носа, шукає кандидатів на громовідвід. Йому байдуже, насправді, хто то буде – керівники ЄС чи лідери опозиції. Аби знайти крайнього… 

Ідеальний формат для Януковича – ЄС таврує нас як таких, що виконали взяті на себе зобов’язання, а МЗС і АП пояснюють це захистом українських виробників.

Мовляв, нам хотіли встановити дискримінаційні квоти та митні обмеження – не кажучи вже про питання меншин та величин, їхні права і  решту бла-бла-бла… Чи не час повернутися до колиски «трьох/чотирьох братніх» народів. Тобто до Митного союзу або Євразійського союз імені Володимира Путіна.

Не меншу дилему наразі мають і керівники Євросоюзу

У розрахунках українського президента є своя логіка. З одного боку, в євродипломатів, які вклали море часу і ресурсів у нашу демократизацію, можуть виникнути проблеми в комунікації з власними виборцями – тобто роботодавцями.

Надалі їм все важче буде пояснювати європейцям – чому вони підписують угоду про асоціацію з авторитарною державою, уряд якої ігнорує ключові демократичні норми. До прикладу, політизує судочинство й активно переслідує своїх політичних опонентів.

З іншого боку, в єврочиновнків немає жодних ілюзій стосовно перспектив подальшої еволюції нашої держави в разі відмови співпраці з нами. Вони цілком свідомі того, що в такому випадку вони ще до 2015 року можуть отримати на місці України торгове представництво Газпрому.

Як долати цю непросту дилему  нашим друзям-європейцям?

А дуже просто – підписати угоду про асоціацію. Адже такий крок є лише першим із багатьох інших у процесі підтвердження цієї угоди.

При цьому він суттєво обмежує поле для альтернативних маневрів з боку української влади. Він адресує м’яч нашим керівникам, яким уже не вдасться розповідати байки про недоброзичливих європейців, що не люблять Україну.

Водночас, це не послаблює, а посилює важелі впливу на незворотність нашого вибору. Адже щонайменше 27 країн-учасниць ЄС угоду мають ратифікувати – разом із відповідними центральними структурами ЄС (Європарламентом та Радою Євросоюзу).

Тим паче, що досвід відповідний вже є. І доволі успішний – як на мене.

Від хунти до демократичного вибору

Лише 2 роки потому, як у Туреччині пішла в небуття військова хунта, було підписано Угоду про асоціацію між Туреччиною і ЄЕС (Європейською Економічною Спільнотою).

На відміну від нашого випадку ця угода передбачала чітку європейську перспективу. Документ набрав чинності у 1964 році, а у 1980 році військові знову захопили владу в країні і ще 3 роки керували нею.

Упродовж усіх цих трьох років дію угоди не було припинено – хоча Туреччина не мала взагалі демократично обраної влади.

Як виявилося надалі, така тактика ЄЕС щодо Анкари була виправданою – Туреччина наразі є одним із найактивніших партнерів ЄС у різних сферах, а рівень демократичності її устрою покращився в рази.

Не менш повчальним є приклад євроінтеграції в Словаччині – він навіть ближчий нам і в часі, і географічно. Процес стартував у сусідів з угоди 1993 року – синхронно з більшістю країн постсоціалістичного табору. Але надалі його почали штучно гальмувати з ініціативи уряду соціалістів. У підсумку в економіці реформи звелися до декларацій, а приватизацію або стримували, або здійснювали в інтересах клану Володимира Мечіара.

При цьому доступ іноземних інвесторів обмежувався, натомість впроваджувалися заходи відверто ізоляційного характеру – зокрема, нетарифні обмеження імпорту: загальні додаткові доплати на ввіз товарів, квоти, ліцензії тощо.

Іншими словами, словацький уряд вдався до кроків, близьких до активності нашого уряду в сфері перегляду квот та тарифів у рамках СОТ.

Тим часом увесь цей період (понад 5 років!) дія угоди зі Словаччиною не переривалася!

Коли ж у березні 1998 р. Європейська Комісія розпочала офіційні переговори з країнами-кандидатами на вступ до ЄС, Словаччини в цьому списку не виявилося.

Таке сумне відкриття несподівано консолідувало країну. Активізувались усі –громадськість, яка вимагала від уряду більш активних кроків із демократизації, ЗМІ, які напряму зверталися до громадськості, з одного боку, та світової громадськості – з іншого, щоб пояснити ризики втрати подібного історичного шансу.

Як результат – режим Володимира Мечіара було заміщено демократичним урядом Мікулаша Дзурінди, який поновив Словаччину в списку кандидатів на вступ до ЄС.

І насамкінець

Приклад Словаччини є особливо показовим і корисним для нас. Навіть десь – ідеальним!

Підписання угоди з авторитарним урядом – під тиском громадськості, ЗМІ та закордонних партнерів – не лише наблизило країну до Європи, але й змінило її.

Партнерів у нас не менше, а громадськості, схоже, роль статиста так само набридла. Принаймні, представникам ГО «Ми – європейці», якою наразі координується робоча група з експертів, політиків та власне громадських активістів для моніторингу виконання зобов’язань, взятих Україною – особливо під час останньої зустрічі Україна-ЄС.

Як свідчить історичний досвід, друге дихання до людей приходить за усвідомленням того, що лише від них залежить втримання останнього рубежу євроінтеграції.

Так само, як і те, чи втілиться назва «Ми – європейці» в життя.

Спеціально для KyivPost