Наші консульства досі не мають повноважень контролю над усиновленими українцями, а надмірна бюрократизація процедури всиновлення важкохворих діток не залишає їм жодного шансу на виживання.
Наразі важко
сказати, що є більшою нашою бідою – невлаштованість українських безбатченків,
приречених на вимирання з 16 років у притулках для інвалідів, чи
безконтрольність різномастих збоченців, які безкарно збиткуються над
усиновленими сиротами. Насправді, й те, й інше – за межами здорового глузду,
людської гідності і терпіння.
Тішити себе
ілюзією, нібито проблема розсмокчеться сама, марно і злочинно. Наші
консульства досі не мають повноважень контролю над усиновленими українцями, а
надмірна бюрократизація процедури всиновлення важкохворих діток (з ДЦП,
синдромом Дауна, ВІЛ/СНІД) не залишає їм жодного шансу на виживання.
Без права на
виживання
Досвід інших країн
підказує, що поліпшити ситуацію може приєднання нашої держави до Гаазької
конвенції з міжнародного усиновлення. Адже українські сироти потребують у
комплексі – і захищеності, і перспективи. У тому числі, гарантій особистісної самореалізації
– у громадській, бізнесовій, мистецькій діяльності тощо.
При цьому їхня соціальна
і психологічна реабілітація потребує коштів, яких немає ні в держави, ні в
більшості усиновлювачів. Не кажучи вже про лікування сиріт із проблемним
здоров’ям – їх в Україні близько 12 тисяч!
Так само не є секретом,
що далеко не кожна українська родина здатна всиновлювати важко хворих дітей – в
умовах економічної розрухи і нестабільності. До прикладу, в 2012 році
українцями було всиновлено лише 8 дітей-інвалідів, між тим як зарубіжними родинами – 144. Могли б і
більше всиновити, але багатьох іноземців відверто насторожує бюрократизація і «тінізація» питання – задовгий
термін, заскладна процедура, засилля корупції, фальсифіковані діагнози тощо. Така
система жодним чином не захищає дитину, але відлякує потенційних піклувальників.
Насправді, можна
дискутувати до посиніння навколо викликів і ризиків – але що робити зараз із десятками
тисяч дітей, яким доля досі не посміхнулася?! І не факт, що посміхнеться
взагалі – хоч колись! Адже загалом у минулому році пощастило 2819 діткам – з 26
тисяч українських сиріт – трохи більше 10%…
Всупереч
інтересам «тіньових» посередників
До останнього
часу питання надмірно політизувалося – не без підтримки посередницької мафії. Адже
для неї штучна бюрократизація процедури
усиновлення – Клондайк. Відповідно, кожна хвилина непідконтрольності органам
державної влади – на вагу золота! До прикладу, дитину може бути усиновлено іноземцем, якщо вона перебуває на обліку
відповідного центрального органу виконавчої влади не менше року. А якщо ні? Тоді
ласкаво просимо/запрошуємо до неформальної комунікації – за неофіційними
тарифами.
Чому всесильні посередники проти Конвенції? А тому, що вона
гуманізує процедуру міждержавного усиновлення і виводить їх із «тіні»,
змушуючи відповідати за кожний крок і за кожне рішення, прийняте всупереч
інтересам дитини.
З одного боку,
стаття 8 Конвенції жорстко зобов’язує центральні органи тримати під особливим
контролем оборудки, пов’язані з посередницькою діяльністю – якщо вона є
легальною. До прикладу, в Литві, що приєдналася до Конвенції, посередників
немає взагалі, а міжнародне усиновлення відповідає винятково центральний орган –
державна служба з питань захисту прав дітей та усиновлення Міністерства
соціальної політики і праці.
З іншого боку, в
Конвенції (ст.ст. 14-19) чітко виписано процедуру, що передбачає:
1) подвійну
перевірку потенційного всиновлювача обома державами;
2) контроль над
тим, чи були використані всі можливості всиновлення дитини в рідній країні;
3) гарантії з
боку держави, де проживатиме всиновлена дитина, що її найвищі інтереси захищено,
тощо.
Іншими словами,
ми досі не приєдналися на ключових положень, якими могли б гарантувати не лише
подвійний державний контроль за міждержавним всиновленням, але й безпеку вже
всиновлених українців!
За межами політизації
На щастя, минулої
сесії Конвенцію поховати не вдалося – після тривалих дискусій переважна
більшість фракцій зглянулася над дітьми, позбавленими не лише родини і
здоров’я, але й державної турботи.
Ратифікацію
принципового документа відклали до повторного першого читання, а в червні його
ретельно розглянули в профільному комітеті і доопрацювали – на виконання
Постанови ВР №235-VII від 15.05.2013.
По-перше,
доповнили проект заявою до статті 4 Конвенції, що дозволяє всиновлення
винятково за умови отримання від центрального органу держави, де проживатиме
дитина, зобов’язань інформувати наші дипломатичні (або консульські)
представництва про умови її проживання і виховання до виповнення нею 18 років.
По-друге, унеможливили
діяльність в Україні організацій, акредитованих іншими державами для
посередницької діяльності, без надання їм повноважень з боку центрального
органу України відповідно до порядку, затвердженого нашим Кабміном.
По-третє, зобов’язали
центральні органи обох держав «вжити всіх можливих заходів для повернення в
Україну» всиновленої дитини, якщо всиновлення буде скасоване в установленому
порядку або визнане недійсним.
А за кілька днів
проект ратифікації Конвенції розглядатимуть у сесійній залі знову – отже, депутати
матимуть шанс спокутати гріх і нарешті прийняти рішення в інтересах сиріт,
ображених не лише долею, але й політиками.
І насамкінець
Позаминулого тижня медіа відгукнулися на арешт американця українського
походження, що тримав під
замком прийомних дітей, усиновлених в Україні. Дика історія виявилася для
наших дипломатів справжнім шоком – вони наразі не мають жодних формальних
підстав вимагати в місцевих адміністрацій надання навіть елементарної інформації
про всиновлених дітей, аби тримати ситуацію під контролем.
Якби Рада прийняла відповідне рішення ще минулої сесії – потерпілі діти були
б уже під наглядом наших консульських служб і під захистом Конвенції.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.