Революція в кишені

Давайте не будемо жаліти опозицію!

Сталево-чавунний паровоз, розлючено дихаючи киплячою парою, нестримно наближався. Герой, прикутий товстезним ланцюгом до нервової рейки, несамовито борсався. Та марно. Гравітація важкого страху скувала колись могутнє тіло.

Правитель, верхуючи масивним, сильним тулубом, зупинився впритул:                                                        -  Порву! – прошепотів.

Герой судомно будував замки рук за спиною, ламаючи тонкі пальці, чіпляючись нігтями за чутливі суглоби. Потім витягував долоні по вологих стегнах, опустивши до долу очі і намагаючись втримати неслухняну голову. Руки, врешті-решт, добрались до кишень.

-         О…!

Пальці зімкнулись у фасцію староримських лікторів і направили пучок сконцентрованої енергії прямо в обличчя диктатору.

-         Щось не так? -  зарухав блідими губами Герой.

Два пальці, великий і вказівний, створили магічне Кільце Нептуна. Треба ще просунути в нього якось спітнілий мізинець. Ще трошки і біоколайдер припинить це приниження.

Але він зовсім забув про дихаючого впритул залізочавунного монстра.

-         Я… ми балуємося?

-         Ні, ні...! Я їх відриваю.

-         Іди. Ти на вірному шляху.

Герой вправно позадкував. Правитель важко знову став на золотосяючий постамент. В країні продовжувався Великий Час Спокою.

(Із неопублікованого)

Українська опозиція якось непомітно загубила природню харизматичність і політичну пізнавальність з того часу, коли дозволила відправити у в’язницю Юлію Тимошенко. Не маючи сильної, бодай би зрозумілої, ідеології опору, стратегії перезаснування, бодай би чіткої модернізації країни, волі, бодай би бажання, реально боротись за свого лідера і мобілізацію більшості виборців, готових, як ніколи, до цього, вона опинилась на узбіччі політичного процесу.

Надто радикально, скажете Ви. Подивимось.

На тлі яскравої особистості, перевіреної Майданом і розкрученої світовими ЗМІ, Тимошенко, жоден із опозиційних лідерів не може реально конкурувати з нею. В жодній, затребуваній часом якості. І які би для цього креативні соціо-піарні прийоми не використовували їхні політтехнологи, саме Ю.В., для всіх і світу, залишається символом опозиційного руху і брендом, прапором, гуру для самої опозиції. Через тюремні грати вона знає і бачить більше, аніж легіон опозиціонерів із суверенними повноваженнями і недоторканістю.

Складається враження, що Тимошенко, в силу невідомих законів, легше і ефективніше опонувати правлячій еліті, аніж людям, уповноважених виборцями чинити супротив неконституційним, несправедливим і невідповідним, навіть власним зобов’язанням, діям влади. Та демонструє лише непоступливу силу. Вона натуралізована як форма повної гегемонії і підпорядкована лише власному закону. Апофеоз сили. Так було майже завжди. Але сьогоднішні правителі возвели її в культ – право має тільки сильний.

Опозиція погодилась бути слабкою і стати невільною в обмін на свій політичний хліб. Цю спокусу, в дусі Великого Інквізитора, вона не змогла відкинути, як це зробив Христос в пустелі щодо спокус диявола.

    Юля стала мученицею. А це істота абсолютно вільна. Вона ще не піддалась дресуванню, психічному насильству і зберегла високий рівень внутрішньої свободи, тобто свободи духу. У той же час опозиція так і не знайшла антидоту насильству, найперше,  непомітному і тому найжахливішому: демагогії, психонарузі  над суспільством, соціальному гіпнозу, галопуючій корупції, внутрішньому підкупу і повному контролю влади над пресою.

Замість реальної змагальної політики ми бачимо акцентовану всіма безкінечну маніпуляцію, перетворення сили в сакральність, сектокульт.

Опозиції так і не вдалося перетворити європейські цінності на силу, яка б була ресурсом дійсних перетворень, реформ. Та чи могла вона це реально зробити, зважаючи на її політичний дуалізм?

Разом, влада і опозиція, не вчитались в начебто незрозумілі слова Спасителя, що перші, тобто найбільш сильні по закону цього світу, будуть останніми, останні ж, тобто ті, що представляють себе слабкими для людей цього світу, будуть першими. Це не просто переворот цінностей. Це закон для сили влади: хто був наверху, той обов’язково буде внизу, а нижні - прийдуть наверх.

Не буде ніякого правонаступництва, не буде спокою, не буде прогресу. Пошуки винних, самопоїдання і духовне виродження. 

Саме тому опозиція програла останні парламентські вибори. Як і всі інші. Її слабкість - у ній самій.

Кумулятивність протесту суспільства порівнянна з "допомаранчевим" часом. Але його активність втричі нижча. Немає реального лідера. Опозиція не говорить єдиним голосом. Вона - без спільної тактики і цілей, єдиної стратегії щодо держави, влади, суспільства, людини, свобод і верховенства права. Ці категорії, як і ідентичні чи похідні від них, вона взагалі не використовує в своїй політичній лексиці. Тому й немає достатньої для тиску на владу підтримки навіть "ядерних" виборців, які натроє розрубані і розгублені. Як опозицією, так і недовірою до її лідерів. Нездатність захистити "своїх", принизлива торгівля виборчими списками, переважна присутність у них "мертво залежних" від влади бізнесменів, роблять її танки застарілими, неповороткими і легкопробивними. Альянси на грошах – це договір з дияволом. Саме він найчастіше й здійснює управління політичними активами української фронди.

Мета – "влада понад усе" - не консолідує її, а роз’єднує. Бо влада глибоко корумпована. Як економічно - контролюючи усі ринки, рух фінансових потоків і безкінечні емісії; так і скупі дози свободи підприємництва, яка політично, сіамськими близнюками зрощується з бізнесом, перетворюючи політику у високорентабельний товар. Тому мова йде не про політичні змагання в дусі плюралістичної демократії, а про постійну і нав’язливу економічну експансію національних олігархічних груп в політичну сферу. Зі всіх боків. Все це не має жодного відношення до домінуючої на Заході ринкової систем демократії, заснованої на законах ринкової економіки, коли в суспільстві не допускається поляризація по способу і об’ємах споживання соціальних благ – багатства, доходів, влади, престижу, рівня освіти, пільг і привілеїв.

Отже, світоглядно мета опозиції і влади виборцям вбачаються як цілком тотожні або близькі. Зрозуміло, що це миттєво ставить першу на милиці. Бо всі ресурси, в тому числі рушійна електоральна, соціально-люмпенізована маса, захоплені владою. Носії ж історичної ідентичності, державності, демократичної пасіонарності, які могли б стати ідеологічним двигуном для протесту і відродження суспільного діалогу із владою, знаходяться в глибокому інтелектуальному скептицизмі, супутньому моральному осудженню.

Після невдалих акцій "Повстань, Україно!" та інших сурогатних політичних флеш-мобів опозиція опустила руки. Попри те, що Захід відкрив потужний другий фронт на захист Тимошенко і демократії в Україні та постійно нарощує тиск на правлячий режим. Але опозиція не змогла (чи не захотіла?) відкрити фронт внутрішній. Глибоко невдоволений і вже добре розлючений як на Сході, так і на Заході, виборець протестувати разом з нею зовсім не бажає. І не буде. З причин достатньо зрозумілих, але проігнорованих опозицією.

Вочевидь, вона розраховує на обставини, так би мовити, природної, історичної, а тому, неминучої поразки чинного президента у 2015 році. Тим більше, що Банкова сприяє цьому проплаченою соціологією про неминучість перемоги будь-кого з опозиціонерів з великою перевагою у другому турі. Тобто, виборці змушені будуть приречено голосувати проти Віктора Федоровича.

Друге: у влади до того часу закінчаться гроші, і країна впаде у важкий соціально-економічний колапс, притиснутий каменем дефолту.

Третє: ЄС, незалежно від результатів Вільнюського Саміту, буде жорстко контролювати процес виборів і встановлення їх результатів, що унеможливить масову, переможну для влади, фальсифікацію.

І останнє: олігархи, ображені  Сім’єю, обов’язково вчинять бунт і зроблять ставку на опозиційного кандидата. Хоча б тому, що вони зажди розкладають свої яйця у різні кошики.

Якби ми не мали знову бути розхідним матеріалом і жертвами цього процесу, то його можна було б визначити як дилетантство неофітів. Це біг по сходах вниз, спиною вперед.

Але для будь-яких висновків прояснимо декілька важливих моментів.

Ющенко переміг у 2004 році не чинного президента Кучму, який швидше зайняв тоді нейтральну позицію, аніж очолив штаб Януковича, а ще досить слабкого політичного гравця із такою ж слабкою регіональною політичною партією. Майбутній "помаранчевий" президент спирався на жорстко об’єднану однією ідеологією політичну опозицію з потужним, консолідованим партійно-громадським рухом, який щодня нарощував потенціал перемоги.  "Помаранчеві", по суті, ще до інавгурації свого  кандидата впевнено домінували в усіх без виключення системах управління країною. Без оглядки на них не приймалось жодного рішення. Ющенко був єдиним лідером, якого ще до закінчення президентських виборів визнав демократичний світ. До того ж, він особисто постраждав від діоксину і носив маску жертви нечесної боротьби. Тимошенко зайняла розумну, активну, підпорядковану позицію. При цьому, як Ющенко, так і Тимошенко були ідеальними спікерами і носіями системних змін у державі.

Чинна опозиція, на думку суспільства, живе на різних, незаможних  хуторах із  стандартною політичною програмою, яка принципово не відрізняється від партії влади. Немає артикульованих і програмних дискусій з приводу розвитку державності, цінності і функцій усіх систем влади, ролі територіальних громад вкупі з органами їх самоврядних перспектив тощо. Іншими словами, ми нічого не знаємо про те, який курс буде проводити  у майбутньому  президент від нинішньої опозиції, і як він буде перелаштовувати державу. Чи не буде?

Віктор Янукович у 2004 році діяв мудро і зважено: він не став боротись з відчайдушністю і до кінця. Віддав владу Ющенку, створивши і очоливши надпотужну загальноукраїнську опозиційну політичну партію. Завдяки його твердій руці, з 2006 року й до цього  часу, вона домінує в політичній системі України.

Опозиція може протиставити цьому досить розрізнені на мапі України партійні загони, які зневажають демократичний централізм, і діють як незалежні регіональні організації. Під переважним контролем влади і правоохоронних органів. Три опозиційні сили, за принципом, що гетьманів завжди більше, аніж українців, мають трьох кандидатів у президенти. Ні один із них не поступиться амбіцією. Добре, що вони, на манер древньоруських князів часів язичництва, не обрали собі кожний окремого Бога. Тому єдиний кандидат, як і єдиний політичний опозиційний фронт, неможливий. Всі нюхають повітря і діють вкрай обережно. Всередині опозиції ціла армія з троянських коней, які послідовно демонтують її політзаконодавчі можливості і деморалізують демократичних виборців. Лідери або роблять заяви, які консолідують проти них впливові зовнішні сили, або заявляють про "тимчасовий нейтралітет" до влади, дезорієнтуючи виборців,  або мовчать з приводу ключових подій розвитку держави, розраховуючи виключно на помилки противників - як влади, так і іншої частини опозиції. Складається враження, що опозиція є не менш закритою, аніж влада, діє з арсеналом таких же прийомів, невблаганно реалізовуючи політику подвійних стандартів.

ЄС безпрецедентно і несподівано відмовився від вимоги щодо виконання владою України критеріїв Фюле для підписання угоди про Асоціацію. Без сумніву, це оборудка (рос.- сделка). Вона потрібна тільки для звільнення Тимошенко з тюремно-політичного полону, тобто будь-якою ціною. Зрозуміло, що лікування в Німеччині є лише приводом. Суть - в несправедливості застосування кримінальної репресії, як способу знищити політичного опонента. Надзвичайно харизматичного для Заходу, який, маючи свої складні внутрішні і зовнішні проблеми, жорстко об’єднався для місії її звільнення, створивши для цього спеціальну колегію найкращих  "жерців" – Кокса і Квасневського.

Опозицію це не збудило. Ув’язнення її єдинодієздатного лідера нікого не об’єднало. Вона не провела, ані в Києві, ані в Брюсселі, жодної спільної прес-конференції, брифінгу, виступу в Європарламенті, зустрічей з ключовими керівниками ЄС, не об’їхала регіони, не відвідала Москву, яка підписала з Ю.В. газовий контракт, не зустрілася з національними моральними лідерами, творчою і просто інтелігенцією, яка щодня виходить на свої революційні барикади у Фейсбук, Твіттер, ЖЖ. Нічого.

Тактика? Змова? Договір про ненапад?

Усі, без виключення, ініціативи опозиція віддала президенту Януковичу. Він послідовно реалізовує свій план: в Європу без Тимошенко. Як професійний гравець з великими ставками, він буде йти до кінця, змушуючи опозицію разом із Європою постійно захищатись і працювати над нескладними, але заплутаними ребусами. Наприклад, над законом про лікування з тюремним режимом Тимошенко в Берліні. Класичний дуплет! І Європа аплодує (вівці цілі), і Тимошенко залишає Україну для спокійних президентських виборів (вовки ситі). Не хочете? Президент може сісти й за інший карточний стіл в СНД-Мінську із подобрілим до Віктора Федоровича Владіміром Владіміровичем. В МС вже конкуренція. Через рішуче бажання поглинутої громадянською війною Сирії вступити в нього.

Опозиція немає єдиного чіткого уявлення про поточну внутрішню і глобальну ситуацію. Оскільки вона її не створює, не впливає ніяк на її розвиток. В силу простих законів вона постійно змушена наздоганяти мінливу політику, як хлопчик тітку, яка йде на базар. До того ж, маючи неймовірну опору на аналітичні і експертні західні ресурси, вона все частіше блукає серед важких кроків президента, наступаючи безкінечно на чавунні граблі.

Роз’єднаність, внутрішнє протистояння опозиційних загонів, конкуренція за перший номер у виборців, вічне долання глибоких і ще глибших окопів можуть зробити її кандидатів легкою здобиччю президентських преторіанців-політтехнологів.

Навіть, якщо відбудеться чудо – опозиція виграє вибори. Що далі? Без потужної політичної партії і власного досвіду управління державою, без надійної, перевіреної команди професіоналів у всіх державотворчих сферах, без акцентованої суспільством програми нового, але реального плану розвитку? Чи не стане це причиною іншої цивілізаційної кризи українців - не менш, а можливо й більш важкої, аніж існуюча? Чи згодяться українські виборці поміняти лівого вола на правого в скрипучому й старої конструкції возі влади?

Для змін і відбудови опозиційного руху в Україні часу ще багато. Він потрібен всім. Без нього немає демократії, свобод і громадянського суспільства.

Чи розуміє це Юлія Тимошенко? Без сумніву. Але що вона може вдіяти, прикута до тюремного ліжка? Вона лише людина, сильна і, одночасно, слабка жінка. Опозиція для неї – її сім’я, навіть якщо кожен в ній живе своїми інтересами. Згодившись на часткове помилування в дусі Кокса-Квасневського, після тривалої зустрічі з ними, але не в моделі Марка Сівця,  вона ще не готова здатись. І це єдина надія опозиції, і зона її особливої відповідальності.

Для президента це питання виключно психологічно-політичне. Юридичної проблеми звільнення Тимошенко шляхом його указу про "часткове помилування", як вже всі зрозуміли, не існує. Але він сьогодні сильний і впевнений в собі, як ніколи. Цей апофеоз сили закриває поки що горизонт компромісів. Бо сила відступає тільки перед силою.

Давайте не будемо жаліти опозицію. Бо це прояв нашої слабкості і безпорадності. Слабкість є тільки донором сили.

А любов? Ну, що ж. На неї наш мозок найчастіше не впливає. Це функція геному. 

Для "Обозревателя".