В гостях – Борис Тихонович Мар’ян

«Не гріх і постояти перед молоддю. Молоді колеги, як казав О. Пушкін: «Здравствуй, племя молодое, незнакомое», - привітався пан Мар’ян, щойно зайшовши до аудиторії Інституту журналістики.

За підтримки професора та українського історика Володимира Івановича Сергійчука, 16 листопада 2012 року студентам пощастило зустрітися з письменником, журналістом, діячем Молдови, одним із перших українських шістдесятників Борисом Мар’яном, автором 10 книжок, віршових збірок та поем.
Ще до зустрічі студенти були знайомі з паном Мар’яном. Щоправда не віч-на-віч, а через його збірку віршів і мемуарів «Нить моей Ариадны». «Я дуже схвильований і вражений рецензіями, які ви написали на цю книгу:  цікаві думки, спостереження. Свіжий погляд, від душі ідуть думки. Думав, що діти, молоді, не мають цікавості, інтересу, а от ні. Дуже вам вдячний», - розпочав свій виступ письменник, відзначивши найкращі рецензії серед студентів першого курсу – роботи  Олександри Мартиросян, Аліни Вірстюк та Марії Нижник, яким подарував книжки з авторськими підписами.
«Я зараз пишу мемуари, те, що ви читали – лише початок (у збірці частина мемуарів, - Авт.)».   Журналістом Борис Тихонович хотів бути ще змалку. У 5 класі вже писав до районної газети. Дух протесту теж володів ним із малку: якось у своїй сільській школі на дошці написав епіграму на вчителя, за що отримав від матері на горіхи: «Це був мій перший гонорар», - жартує поет. -  Я потім і фейлетон на сусіда написав за крадіжку абрикосів. Мені весь час хотілося впливати на події».
В рідній Молдові не було, де вчитися майстерності слова, тому Борис Мар’ян вирушив у Київ, в Україну. 1953 року вступив до Київського державного  університету на факультет журналістики. На заваді йому став мовний бар’єр:  володів лише суржиком, а майже всі предмети викладалися українською. «Я так злякався, не розумів всього, було важко писати конспекти, хотів тікати додому. Хлопці й дівчата відмовили. Крім того, мене лякали високі будинки: здавалося, що падають», - сміється 76-літній письменник. Та залишитися в той час на навчанні Борису Тихоновичу завадили не його страхи, а бажання бути справедливим. Ось, що пише його наставник Кирило Ковальджи:
«В 56 — 57 годах десятки тысяч сталинских политзаключенных возвращались из лагерей, а на смену им туда отправлялись первые хрущевские, получившие кличку диссидентов... Среди них был и 20-летний юноша Борис Мариан, студент Киевского университета, недавний участник моего литобъединения при газете "Молодежь Молдавии". К тому времени он уже успел прогневить партийное руководство Кишинева, Москвы и в особенности Киева, которое направило по его следу вездесущие "органы", слегка присмиревшие перед тем в связи с памятной "хрущевской оттепелью", за которой, однако, вскоре последовали хрущевские же заморозки. Пять самых лучших молодых лет он провел в тюрьме и в мордовских лагерях для политзаключенных (небезызвестный "Дуборовлаг"). Да и потом, после освобождения до перестройки, власти держали его, что называется, в черном теле. Таким образом Борис рано, даже очень рано обрел то, что считается абсолютно необходимым для писателя... судьбу...»
Після ГУЛАГу, Борисові Тихоновичу не вдалося повернутися на факультет журналістики, на роботу не брали, бо не мав диплому, тому вирішив шукати долі в Московського літературному інституті. І це в прямому сенсі, адже саме це йому наворожила молдовська циганка. В Москві Борис Мар’ян познайомився з Кирилом Ковальджи. Після закінчення – працював журналістом, продовжив займатися письменницькою діяльністю.
Під час зустрічі Борис Мар’ян часто-густо жартував, читав вірші, а роки ув’язнення називав кращою школою життя, де існувало велике братство, таборівське, яке ділило між собою хліб, знання і поетичну творчість.
Наприкінці зустрічі професор Сергійчук сказав: «Ось вам перша з’ява людини, яка діяла в 60-их роках, пишайтеся, адже чули живу історію».
До речі, Володимир Іванович Сергійчук очолює міжнародну суспільну організацію «Платформа «Діалог Євразія», а Борис Тихонович Мар’ян – голова Національного молдовського комітету цієї організації.