Жива історія в руках: від глобального до локального

Рецензія на книгу Бориса Мар’яна «Нить моей Ариадны»

Опозиціонер від народження, Борис Мар’ян спішить повідати світові якомога більше про те, чого сказати ще не встиг: 2011 року вийшла друком, за визначенням Кирила Ковальджи, «седьмая радуга Мариана» - збірка віршів і мемуарів «Нить моей Ариадны».
Розпочинається книга поясненням самого автора поняття в його розумінні «Новые старые стихи». Біда багатьох поетів у тому, що вони пишуть для шухляди, але це аж ніяк не стосується пана Мар’яна. Автор спромігся поєднати в одному томику власні вірші, написані під час «спокутування гріхів антирадянського настрою» в ГУЛАГу (розділ «Из тюремной тетради»), римовані філософствування раннього і зрілого Мар’яна («Размышляя о вечном»), прекрасні присвяти коханню («Любовь и Лед»), і, найбільш неочікувано, найцікавіше і, до того ж, найцінніше - не опубліковані ніде раніше – «Стихи поэтов «Дубровлага». Проза збірки представлена кількома розділами мемуарів «Зигзаги одной судьбы», і як зазначає сам автор: «Многие из этих записок послужат материалом для будущей книги воспоминаний, за которую я уже принялся, но никак не доведу до ума..» Всі вірші, переплітаючись, утворюють прозору канву історії. Все зрозуміло і тонко: від загалу до особистості.
Книга, як дорогоцінний камінь, і не лише через наявність у ній рідкісних матеріалів і думок. Автор хоче змусити читача роздивитися життя з усіх його граней – від складнощів існування в таборі до радощів, розділених із товаришами, від юнацької інфантильності до сивочолої мудрості, від ненависті до кохання… Ось вона, нитка його Аріадни… Кохання.
 Вірш «Ночные допросы» із першого розділу «Из тюремной тетради», сповнений фізичного болю від знущань катами табору і (на противагу) духовною міццю ліричного героя, його мудрістю. Що ж, рядки нижче пояса, викликають тремтяче захоплення і бажання схилити голову:
Но я страшней придумал месть:
Найти детей его и внуков,
На лавку с ними сесть
И рассказать о нем, как есть,
Да и оставить с этой мукой.
Цим віршем увіковічено пам'ять не лише ГУЛАГівців, а й усіх тих, хто потерпів над собою знущання, як фізичне, так і моральне. Ліричний герой помстився за всіх. Ні, не криваво, не дико, а лише мудро. Отже, глобально.
Але помилкова та думка, власник якої вважає цю книгу черствою. Вона про кохання. Від самого початку. Про любов… до життя.
Погляди на меня, погляди
Животворным ласкающим взором,
Чтобы серце, что тлеет в груди,
Полетело жар-птицей
Над бором.
Ты не раз так спасала меня,
Вызволяя улыбкой и словом
Из беды, из тюрьмы, из огня,
Укрывая волшебным покровом…
А із яким трепетом автор ставиться до відтворення біографій його братів по долі. Як усе не по-книжному. Все просто, від того й легше віриться в живу історію. А ще й з віршами кожного із названих братів. Отже, локально.
Історію можна вчити, зубрити, знати, розуміти і т.д. (глобально). Але щоб усвідомити, що коїлося з нашими дідами і прадідами, що вони відчували (локально), щоб «пережити», відчути їхнє життя – варто читати саме такі книжки. І якими б не були певні епізоди: жахаючими або відштовхуючими. Така вже правда, вона гірка. Але ж і прекрасне завжди існувало. Навіть в іншому, відгородженому колючим дротом, світі люди вміли радіти життю і не падати духом. Скільки всього світ пережив… Але ж люди не «Айстри». Це нам довів Борис Мар’ян.
(Наприкінці збірки розміщені фото з особистого архіву молдавського письменника. Під одним із зображень тліє (чекайте-но, може, скоро вибухне) підпис: «…у прадедушки Бори… есть неплохие стихи – вот только издавать их некому и не на что»…)