Не зі слона муху: книга про правду, а не зменшену її копію

Рецензія на книгу «Хочу жити!» Данила Чайковського

Сьогодні люди занадто переймаються особистими проблемами, нерідко, просто дрібницями. Інакше – роблять з мухи слона. Чи то від хорошого життя, що вже набило оскому, від суму й байдикування, чи то від незнання історії, відсутності усвідомлення того, що комусь бувало й гірше, що все, через що більшість сьогодні нервує й сивіє – несуттєве, порівняно із тим, що червоною кров’ю пролила і притрусила мерзлим снігом історія. «Хочу жити!» - образки, «переживання» (якщо так доречно висловитися) з німецьких концентраційних таборів Данила Чайковського – стоїть поряд із творами Олександра Солженіцина, Варлама Шаламова, Осипа Турянського за своєю болісною, мученицькою фізичною та міцною духовною наповненістю. «Сторінки неможливо просто полистати чи перебігти очима – обов’язково спіткнешся об деталь, яка зачепить і не дозволить не перечитавши йти далі», - пише у передмові до другого видання книги кандидат історичних наук Володимир В’ятрович. Чому в передмові до книги нас вітає саме історик? Книга Данила Чайковського – автобіографічна, є історичним документом, що таїться в обгортці художньо-публіцистичних засобів, літературно-стилістичних прийомів та образності, чим забезпечує собі почесне місце серед літературних творів. «… книга Чайковського, що побачила світ у 1946 році, - зауважує Володимир  В’ятрович, - стала першим в українській, а можливо, й світовій літературі свідченням про жахи німецького концтабору».
«Хочу жити!» - життєстверджувальна назва (що очевидно), але повний її сенс розумієш лише по прочитанню всього твору. Книга не для слабких. Автор прихований під іменем персонажа Гната Тирського, члена ОУН, і в багатьох епізодах ми все бачимо його очима, а також очима його товаришів-українців. Разом вони проходять крізь всі кола пекла Аушвіцу, Маутгаузена й Ебензее (щоправда, не всім пощастило вийти з них живими).
Сюжет має кільцеве обрамлення: від потаємних зборів членів націоналістичного підпілля на волі до визволення в’язнів-українців, цілеспрямованих на визволення свого народу (тобто від волі українців до волі українців). Мова твору дещо специфічна, присутній західномовний колорит, діалектні слова, які дещо ускладнюють читання, але твір не стає від того меш цікавим.
Події описані неймовірно реалістично. Настільки неймовірно, що стає не по собі. Дивишся правді у вічі. Від того, наскільки було жахливо, принизливо й страшно у таборах, стаєш байдужим до сьогоднішніх міні-проблем. Усвідомлюєш (бодай трохи) той гніт нацистів: катування, надзвірське знущання німецьких бандитів над людським тілом і моральний,  психологічний пресинг, неповага, пригноблення людини як соціальної істоти, антигуманність. Вражає те, що цим одні люди виживають на цьому світі інших людей, причому ще й намагаються скористатися тим, що залишилося від їхньої так званої сили.
Але повернімося від жахіть до поняття «Хочу жити!» У книзі фраза згадується лише один раз. Але відчути її можна частіше. В’язні у таборі, які не мають належного одягу, які  недоїдають шматка хліба, які недосипають ночей, страждають від страшних хвороб і тяжко працюють, знаходять силу, дух і час для святкування Нового року, Різдва. А щасливі від того, як діти. Ба навіть більше. А ще від того, що хочуть жити, як складно не було б.
Книга змушує серце битися частіше від лютої ненависті до катів, несправедливості, змушує і плакати над тяжкими долями, як не дивно, та навіть деколи сміятися, але точно не залишає байдужим. Такі речі змінюють світогляд. Життя прожити – не поле перейти. Такий же шлях пройти – не філософствувати про екзистенціалізм. Шкода, що сьогодні дехто з історії-слона робить муху…