«Сі лонч»: навіщо це все?
13 січня 2013, 18:10
Власник сторінки
Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Багато старань і грошей вкладається людьми у потужні проекти (серед цих людей - українці). Який сенс?
У другій половині 20 століття стрімко почало розвиватися дослідження космосу за допомогою виведення на орбіту Землі штучних супутників. Як відомо з історії, 4 жовтня 1957 року було вперше запущено «Простий Супутник-1» за допомогою ракети-носія «Супутник» сімейства Р-7. Ця подія ознаменувала початок космічної гонки між СРСР та США. Керівником програми був радянський український вчений Сергій Корольов, а запуск супутника здійснювався з 5-го науково-дослідного полігону міністерства оборони СРСР «Тюра-Там» (нині космодром «Байконур»).
Космодром – це територія, на якій розміщується комплекс споруд, за допомогою яких космічні апарати, супутники зокрема, запускають в космос. В світі побудовано близько 30 космодромів. Засобами доставки космічних апаратів у космос служать ракети-носії або літаки. До 1990 року останні запускалися лише вертикально з наземних космодромів, найбільша кількість яких розташована у США, Росії та Китаї. Із 1990 року американці почали практикувати «Повітряний старт» - запуск ракети-носія «Пегас» високо в повітрі з реактивного повітряного судна горизонтального зльоту, тобто літака. Подібних космодромів у світі два – у США. Переваги «Повітряного старту» в тому, що цей метод забезпечує зменшення маси, сил протидії та вартості ракети. Двічі ракету-носія запустила Росія з підводних човнів («Новомосковськ» та «Єкатеринбург»).
Вважається, що найвигідніше розміщення космодрому – екватор, це допомагає ракеті-носію, яка стартує, найповніше використати енергію обертання Землі. Єдиним у своєму роді, що знаходиться на екваторі, є плавучий космодромом «Морський старт», або «Сі лонч». Точка старту – 154 градуси західної довготи, поблизу острова Різдва (Республіка Кірибаті), що в Тихому океані. Аналогічну назву має і міжнародний консорціум з експлуатації даного космодрому. Унікальний проект був створений 1995 року. В консорціум увійшли Державне конструкторське бюро «Південне» ім. М.К. Янгеля та Державне підприємство «Виробниче об’єднання «Південний машинобудівний завод» ім. О.М. Макарова» разом з американською компанією «Боїнг», норвезькою «Акер Кварнер» та російською ракетно-космічною корпорацією «Енергія». В 2009 році компанія зазнала банкрутства, але після проведення реорганізації у 2010 відновила свою діяльність. Перший демонстраційний запуск супутника відбувся 28 березня 1999 року. Станом на 3 грудня 2012 року було здійснено 34 запуски, серед яких 30 успішних. Ракета-носій запускає на орбіту переважно телекомунікаційні супутники.
На космодромі запускають ракету-носій «Зеніт-3SL», яка складається з двоступеневої РН «Зеніт-2» та розгінного блоку. Двоступеневий РН «Зеніт» розробляється КБ «Південне» ім.. М.К.Янгеля і виготовляється ВО «Південмашзавод» ім. О.М. Макарова в Дніпропетровську, її наземний комплекс є основою проекту «Морський старт». Розгінний блок ДМ-SL виготовляє РКК «Енергія» (Росія). Адаптер корисного вантажу виготовляється фірмою «Boeing» (США).
Тепер постає питання: чи можна вважати участь в міжнародному проекті українських розробників ракети «Зеніт» та виробників двигунів для неї державною гордістю? Державне космічне агентство повідомляє, що розробка та реалізація проекту здійснюється повністю на комерційній основі, без залучення державних фінансових коштів, але під контролем та при підтримці державних установ. Проект занадто дорогий для державного кошту. Початкова вартість проекту становила 3,5 млрд. доларів, а запуск однієї ракети коштує кілька сотень мільйонів доларів. Крім того «Сі лонч» виконує комерційні замовлення, а не державні, і це в першу чергу. Але ж участь у проекті беруть державні українські організації, в яких переважно працюють громадяни України! Спірне питання. Тим не менш, ми можемо пишатися принаймні нашими співвітчизниками.
А щодо впливу запусків на навколишнє середовище? В районах падіння ракет забруднюються поверхневі води компонентами ракетних палив, відбувається засмічення відокремленими частинами ракет-носіїв. Зменшення стратосферного озону при запусках ракет на рідинних ракетних двигунах (саме такий використовується у «Зеніті-3SL» та в усіх ракетах-носіях сімейства «Зеніт») складає 0,00002-0,003% по відношенню до загального рівня його руйнування. Частка оксидів азоту, що викидаються при запусках, дуже мала і становить 0,01% аналогічних викидів, вироблених об’єктами промисловості, теплоенергетики й транспорту. А викиди в атмосферу вуглекислого газу становлять не більше 0,00004% викидів цієї речовини іншими антропогенними джерелами. Отже, з цього випливає, що вплив продуктів згоряння ракетного палива на нижні й середні шари атмосфери істотно нижче, в порівнянні з іншими техногенними джерелами забруднення.
І по-третє, «Сі лонч» отримує замовлення, виконує їх і отримує гроші. Зокрема відбувається запуск телекомунікаційних супутників для передачі телевізійного сигналу у високій якості для великої аудиторії. Серед останніх трьох - Intelsat-19, Intelsat-21 та Eutelsat 70B. Сигнал є, є безліч телеканалів, а чи якісний продукт, який останні виготовляють? На жаль, не у всіх і не завжди. Телебачення перетворилось на «розважалівку», журналісти женуться за 5С, забуваючи про професійні стандарти своєї діяльності, а телебачення продовжує впливати на свідомість людини, щоправда, негативно. То чи коштують того сили, знання, ресурси та кошти, витрачені на проект «Сі лонч»? Виходить так, що основна мета проекту – економніше запускати супутники на орбіту. Тож, мабуть, варто телевізійникам не нехтувати чужою працею і самим виготовляти якісний продукт. А цьому необхідно вчитися.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.