У пам`яті все живим залишається

Ранок… Схід сонця…. Небесний небосхил загорівся рожевим світлом нового дня, наповнюючи ним знайомі простори.

Село… Як манить воно безмежними степами, оспіваними Шевченком тополями. Це моя батьківщина, де кожен куточок свій рідний, знайомий, милий простій людській душі. Ось їдеш полем серед синіх волошок, бачиш усю його велич і красу, чуєш спів соловейка у гаї і розумієш, який чудовий цей світ. Але чомусь останнім часом світ мого дитинства почав змінюватися і зовсім не тому, що дивлюся на нього уже не дитячими, а більш дорослими очима, а тому, що село потихеньку помирає. І не знаю, як пояснити своєму серцю, що той куточок на землі, який я звикла називати Маленькою Батьківщиною, відходить у небуття. Це хвилює не тільки мене, а й тих людей, яким небайдужа доля свого краю.

Проходжу зараз вулицею села. У голові кружляють, ніби падолистом, згадки. На мить здалося, що позаду хтось розмовляє про минулі роки, про прийдешнє життя. Прислухалася… Тихо… Та й немає нікого, бо ще рано. І відразу зрозуміла – розмовляють почуття душі. Чому ж рідне тепле село, яке завжди зігрівало душу, тепер окутує холодом? Чому ж тепер тут так незатишно? Убого? Так багато питань, а відповідь на них одна, на жаль, одна, - село відмирає, починає дихати пусткою, сірими буднями.

Боляче дивитися у спустошені вікна домівок, рахувати поодинокі димарі. Ось і зараз минаю покинутий двір. Жила тут раніше бабуся, хорошою людиною була. Зупинилася… Аж бачу: крокує бабуся по стежині до криниці, що біля хати, по воду з пустою цеберкою. Думала примарилося… та ні, то лише відгомін пам`яті малює знайомі минулі картини. У пам`яті ж завжди все живим залишається.

Колись тут лунав дитячий сміх, вирувало життя, а зараз під тином опустила свої віти додолу калина, залишилася у світі одна і кетяги її не такі червоні, не такі великі, бо нікого більше ними радувати. Колись хазяйновиті руки господині, які ніколи не знали спочину, доглядали цей кущ, допомагали рости, радіти сонцю. І стоїть похилилась, посіріла хатина, ніби колише свої мрії, пустими вікнами журливо дивиться у світ. Сподівається. Але… не скрипне вже ніколи під чиєюсь ногою сходинка, не поселиться більше лелека. Він і цієї весни прилітав. Покружляв-покружляв над дворищем, спустився до давно покинутого гнізда, але не залишився. У перший рік, коли бабусі не стало, зморений далекою дорогою лелека спустився на своє старе місце, приніс із собою на крилах весну. Хотів сповістити про це бабусі, але тієї уже не було. Цілу ніч прокурликав. Чи-то плакав, чи-то гукав, а вранці кудись полетів. Так вже п`ять весен прилітає осиротілий лелека, можливо, з надією, що рідна його бабуся, як колись-то було, вийде зустрічати. Покружля-покружля, покричить-покурличе та й летить. І не віриться навіть, що раніше тут хтось жив. Лише тихо плаче рання роса, пам`ятаючи про все та більшає цвинтар – вічна домівка.

Не знаю, що буде попереду, але напевне знаю те, що де б не була я завжди буду линути в той світ, яким живу. Адже батьківщина кличе до себе голосом мами, маленькою пасікою, доглянутим садом батька, спокоєм задумленої річки, в якій купаються промені зорі, зажурливими берізками, прохолодою літньої місячної ночі. Але чи буде куди повернутися? Чи зустріне мене село через десять років своїми обіймами вітру, посмішкою білих польових ромашок, поцілунком теплого дощу? Чи подарує віточку бузку? Чи зігріє теплом батькового дому? Чи зрадіє проліском у садку? Кому буде рахувати літа зозуля? Для кого усміхатиметься сонце? В уяві постає село багатим, багатим не на гроші, не на красиві сучасні споруди, а на людей. Але правда дивиться у вічі. Гірко… Чи не так? І зізнаюся: вперше в житті так боляче вірити правді.