Моя земля, земля моїх дідусів, бабусь, земля тата і мами навчила мене любити.
Люблю своє село. Це моя святиня. Це мій оберіг і моя колиска.
Люблю Луциківку навесні, коли вона потопає в
білосніжній сукні, неначе зібралася під вінець. Люблю її достиглі колоски жита,
чи ервоні кетяги калини, похилені верби над Сулою, засніжені околиці. Люблю
зустрічати світанок, рожевий, як мрія. Мрія в щасливе майбутнє. Вірю, що мрії
збуваються, адже все, що було чи є, починалося саме з них.
Часто прошу в Бога хорошої долі. Прошу не для себе,
а для всіх луциківчан. Дивлюся на першокласників і думаю: «Боже, дай у житті їм
талану. Вони такі ще юні. Перед ними ще так багато незвіданих доріг. Нехай їм
пощастить». «Господи, нехай їхня старість буде забезпеченою, адже у них так
багато вчора і так мало завтра», - бажаю подумки літнім людям при зустрічі з
ними. Бачу жінок, які до грудей притискають немовлят і прошу: «Боже, нехай вони
будуть найщасливішими мамами на світі. Нехай їхні дітки порадують їх своєю шаною,
повагою в майбутньому за сонні очі над їхньою колискою щоніч, за щоденні переживання
і боязнь за їхню долю».
Я люблю радіти життю, я вмію ловити кожну його
хвилину, я можу в мріях дістатися неба, я люблю підставити свої руки дощу, не
боячись промокнути, я можу душею проникнути в чуже горе і підтримати людину. Я
можу це… можу… Хочу протягом всього життя зберегти в собі ці якості, не
розміняти їх на щось інше під людським впливом, не розгубити під час боротьби
із життєвою несправедливістю (а боротися за чесність я завжди готова). Я хочу
цього… хочу… Тому хочеться побажати всім любити свою батьківщину так, як
люблю її я: безкорисливо, віддано…
Іще з самого дитинства, ще відтоді, коли навіть не
розуміла, що я – вже людина, почала замислюватися над тим, що таке батьківщина.
Згодом мені здавалося, що це мама і тато; це сонячний промінчик, який
перескакуючи із гілки на гілку старої вишні, ніби дразнив: «Упіймай мене»; це
мамині пісні та казки перед сном, які потім оживали в уяві і снилися всю ніч.
Лише дорослішаючи розуміла, що батьківщина – це все, що мене оточує, все те, що
є для мене дорогим…
Чуєш, Луциківко, Господь створив тебе для добра.
Дороги з усіх усюд ведуть мене до тебе, повертаючи мимоволі в затишне дитинство
і здається, що я знову дитина, а під вікном квітнуть ті ж самі мальви, до яких колись
торкався мій дідусь. Здається, ніби вони ще й досі зберігають його тепло.
Проходжу домашнім садом. Він мені дорогий як і тато,
бо кожне деревце в ньому проростало з його любов`ю. Тож як я тепер можу не
кохати цей сад, якщо в нього посаджена і частина душі мого батька? Як не линути
мені своїм юним серцем в цей край, який бабуся перенесла на вишиванки? Як не
любити літні задумливі вечори, які так подобаються моїй мамі?..
Полум`я свого серця, силу молодих рук, свою
молодість – все найдорожче, що є в людині, я віддам тобі, моя Луциківко!
Багато таких сіл на Україні. Я знаю… Але наше село
для мене єдине. Тут мій дім, односельчани, які за двадцять моїх юних років
стали для мене рідними. На майбутнє знаю напевно, що де б я не була, я завжди
линутиму до рідної домівки, вишневого садка і криниці біля хати, до простих
отих людей і самобутньої розкішної білопільської природи, де стежками ходять
Мавки і Лісовики, до Країни мого
босоногого дитинства, до тих земель, які так часто оспівували
письменники-земляки. І нехай моє село – це лише
маленька історія на полотні Всесвіту, проте саме такі маленькі села (які
загубилися не лише на карті, а й у всьому світі), саме такі маленькі люди творять
нашу велику історію. І я вірю, і я всім серцем вірю, що наше село, не дивлячись
на нові труднощі, на демографічну ситуацію виживе, вистоїть та буде ще
довго-довго над ним майоріти в повітрі під подихом вітру синьо-жовтий прапор і
будуть ще довго-довго лунати над ним українські надвечірні пісні. А якщо
співаємо, отже ще живемо?..
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.