Спроба нарису
Дивлюсь
на небо синє.
Синє
та не те.
Світить
та не гріє
Сонце
золоте.
Я.Щоголів
Осінь
наближалася тихим поступом. Своїм ранковим диханням шепотіла, що спішить до нас
у гості надовго, що скоро землю й небо забере у свої осінні володіння. Таки
забрала. Сірі, похмурі фарби заполонили, здавалося, весь світ: сіре невеселе
небо, сірі брудні калюжі, сірі обличчя прохожих. Терпке холодне повітря
проникало в усі щілини, через одяг пробиралося до самого серця…
Я йшла
сірими вулицями Херсона, поспішаючи додому. Уже починався дрібненький дощик,
проте без парасольки ще можна було обійтися. Мені хотілося скоріше потрапити
додому – зігрітися. Аж раптом у натовпі мій погляд впав на маленьку сухорляву
бабусю з величезними пакунками, яка намагалася піднятися на сходинку
тролейбусу. На зупинці було багато людей, проте ніхто не дивився один на
одного. Стареньку грубо відштовхнув якийсь кремезний чолов’яга, і згодом
тролейбус рушив. Я мимохіть побачила очі жінки – блакитні, добрі… і такі
безпорадні. Такі самі, як у моєї бабусі.
Тоді я
згадала свою бабусю – мою срібноволосу пташку, білу ластівку, снігову красуню.
Згадала, що у неї на західній Україні вже давно панує справжня осінь зі своїми
зливами і холодними росами. Вже позолотила вона ліси й луги, серпанковими туманами
застелила стежку додому, та майже поступилася зимі. Згадала, як колись у
дитинстві писала бабусі листи – старалася, виводила кожну букву, як вона писала
мені про своє господарство і про те, що
на подвір’ї у неї бузьки гніздо звили – на щастя.
-Онуцю, як там у вас справи? Не холодно? – чую в телефоні рідний голос.
-Ні, бабуню у нас все добре. А ти як ся маєш?
-А у мене… погано, - чую, як голос тане і зривається, - Важно мені одній,
внуцю, нікому дрова поколоти, нікому допомогти…
Я відчуваю, що десь там, у далекому селі
Яструбичі, моя сива бабуся сидить і плаче.
-То приїжджай до нас, у місто! – кажу, - У нас і тепло, і помічники
знайдуться!
-Єт… Не можу, - голос потроху стає сильним і впевненим, - У мене ж теє…
хазяйство. Кури, гуси, качки… Та й коза Марта народила. На кого ж я їх залишу? Та
й не треба мені ваше місто, там землі зовсім немає. Я так не зможу! – це вже
говорить не бабуся, а горда вольова жінка, якою вона була в молодості.
Проте я
знаю, що десь там, у далекому селі Яструбичі, моя сива бабуся вкотре сидить і
плаче.
Молодий
місяць зовсім потонув у чорному смоляному небі. Холодні краплі дощу билися в скло,
монотонно рахуючи хвилини. Кап… Кап… Кап… Скільки їх ще залишилось?
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.