Ідійоти перемагають
Не розмію, за що у Львові присікалися до Ліни Костенко. Розкритикували її роман. Чого вони чекали?
Сьогодні зайшла у нашу книгарню. Там серед російськомовної беліберди - бо, те що пропонують, літературою не назвеш, - сиротливо примостився єдиний екземпляр "Записок". Лишила книгу в автівці, спеціально, щоб на роботі не почати читати. Як на зло, ввечері світло гасло кілька разів. Я поставила підходити тісто у тепле місце, підготувала начинку для піци при світлі свічок і ліхтаря, а тоді не втрималась і сіла читати. При свічці і ліхтареві.
Поки що подобається. Мені ця книга нагадує карту Україні в Інтернеті. Натискуєш на плюсик, і екран тут же подає тобі якусь територію у збільшеному вигляді. Так і роман. Він схематичний, не виписаний, а написаний нібито недбало. Летючими катренами. Кожне речення вміщує в собі цілу тему. Її можна розвинути, а можна хіба що пожалкувати, що сам до цього або не додумався, або чув і не почув. Думаю, ті, що критикують роман, насправді хочуть заглушити власну совість. Бо пані Ліна акцентує увагу нібито на знайомих і відомих фактах. Чутих, бачених. Вона наводить збільшувальне скло на цю подію. Вона не подає її під іншим кутом. Ні. Вона її акцентує. Виокремлює. Повертається до неї знов і знов. Вона бачить ідіотизм вчинків сильних світу цього, їхнє прагнення жити у світі псевдопатріотизму. Бо справжній патріотизм вимагає жити по совісті, на одну зарплату, як бідний приречений комп'ютерник. Більш нічого. Письменниця ніби поклала свої руки тобі на плечі і трясе: та прокинся ти нарешті. Побач. Просто побач. І просто задумайся.
Я останнім часом перечитала купу сучасних українських романів - тих, які можна знайти на периферії. І що? Сльозливість, побутивізм, нещастя, химерність, сюжетна віртуозність чи невправність, стилістична досконалість, нагромадження красивість слів. Хтивість, збочення, містика. Що завгодно. Хороші і не дуже. Чудові, прочитані на одному дихання за одну ніч і такі, що треба було б покинути на півдорозі, та все-таки прочитані-вимучені з поваги до чужої праці.
Роман Ліни Костенко я не прочитаю за одну ніч. Я його читатиму у вільну від безкінечної роботи хвилину. Це мій роман. Він мені подобається. Він нагадує мені анекдот про чоловіка, який думає в день срібного весілля: якби вбив дружину 25 років тому, уже б вийшов. Якби ми на початку Міленіуму довели хоча б одну акцію протесту до кінця, вже Польща нам заздрила, а не ми їй. Якби ми не уповали на якогось політика, а ставили їх усіх у певні рамки, то не посадили б собі політиків на шию, які не соромляться оголошувати себе учасниками бойових дій, побувавши (чи, може, тільки на папері) на війні в Югославії аж два дні. Які борються з корупцією, дозволяючи своїм повнолітнім дитяткам їздити на державних авто ДУСі.
Нам усім має бути соромно. Просто соромно. Бо ми дозволили пинати себе ногами багатьом костогризам.
Думаю, у нас нема опозиції в країні. Є клани при владі і ті, які ту владу втратили, профукали, просрали. Думали, їм пощастить, як Кучмі, - просидіти у владному кріслі два терміни. Я не думаю, що Янукович гірший за Ющенка. Я не вважаю Луценка мучеником. Я вважаю леді Ю. лицеміркою. Бо пані приїздить на допити кожного разу в новому платті і на шикарному "мерсі". Наша влада слабка і ненадійна. Але в неї на службі - прокуратура, міліція і суд. І завжди знайдеться дюжина пукачів, які за солодощі стануть плохишами.
Такі думки викликав у мене роман Ліни Костенко. А я встигла прочитати тільки перший розділ. Думаю, далі буде...
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.