Лотерейний квиток для маргінала

Як я полюбила громадський транспорт

Щоразу, як спускаюсь до підземного переходу, бачу замизгані пластикові кіоски, недолугі конструкції яких перешкоджають мені пройти. Через них я не можу розминутись з іншими перехожими чи баком для сміття. Доводиться вибирати, кого шаркати. Через це вмить псується настрій, а часом – і весняний плащик. Щоб відволіктись, я звертаю увагу на все навколо. От-от, думаю, щось таки потішить моє око.

Але я бачу тільки неохайних жінок у пластикових коробках, озброєних телефоном і язиком без кісток. Це – працівниці комерції. Вони продають «Навінка! Цвєти с бльосткамі!», «Парікірукамінєтрогать!» і ще якийсь непотріб. Часто вони виходять покурити просто в переході – до речі, єдиному, яким можна пройти до чи не найбільшого пологового будинку міста. Тут висить знак про заборону куріння. Але свідомі громадянки не розгубились – перекреслили його.

Гаразд, думаю я, ось зараз швиденько пірну в автобус, і навіть не встигну роздивитись свіжу халабуду на зупинці. Найновіша конструкція називається «лотерейні квитки». Але тут можна придбати і сигарети – ну, раптом сусідній спеціалізований кіоск буде зачинено. Автобуса, звісно, нема, і я цілих десять хвилин до його приїзду почуваюсь естетично зґвалтованою – настільки принизливий вигляд алюмінієвих будок. Але це не найгірше. Найстрашніше – співгромадяни, які несуть до цих огидних халуп свої гроші, нібито просто купуючи потрібні їм речі в зручному місці. Але саме завдяки цим людям кожну зупинкув місті перегороджено огидними коробками. Може такі кіоски й не псують краєвидів пролетарських передмість країн третього світу й окремих регіонів нашої держави, але столиці вони аніскільки не личать. Я не розбиватиму вікон цих маргінальних споруд і не осмикуватиму кожного їхньогопокупця. Але жодні обставини не змусять мене збільшити їхню виручку.

Забитий автобус тепер мені видається значно приємнішим місцем, ніж спотворені київські вулиці.