Я починаюсь з отчої землі

Кожен починається з отієї батьківщини, до якої завжди лине серце людини, де б вона не була.

Рідний край… Тиха і мила серцю сторона. Тут кожен кущик і кожне деревце – ціла історія.

Батьківщина! Є щось прекрасне в цьому слові. Адже ще ніхто не пояснив, чому журавлі, долаючи тисячі кілометрів неймовірно тяжкого шляху, не лякаючись ані труднощів, ані самої смерті, щовесни повертаються туди, де народилися. Їх кличе Батьківщина!

Найкраще місце на землі – це те, де народився, виріс ти, де промайнуло твоє дитинство з дивом-казкою, матусиною піснею, батьківською ласкою, де завжди чекають на тебе твої рідні. Для мене таким місцем є моя Україна – моє рідне село Луциківка. Проте, останнім часом село занепадає, неначе впадає всплячку. Молодь села зовсім не зацікавлена майбутнім рідної сторони. Можливо, якби кожен житель знав сторінки історії свого села, то відносився бережно до

Офіційною датою заснування Луциківки вважається 1700 рік, коли на річці Сула було побудовано храм Покрови. Саме за цим повідомленням вперше згадується в історичній літературі село Луциківка. Але існують недоведені думки, що село виникло в 1603 році. Вірогідність правди полягає в тому, що село виникло в другій половині ХVІІ ст., коли за свідченням українських літописців переселенцями залюднювалася Слобожанщина. Саме в 50-ті роки ХVІІ ст. засновуються міста Суми, Лебедин, Охтирка і багато слобід. Від слобід, заснованих переселенцями, дістала свою назву Слобідська Україна.

Звідки взята назва нашого села невідомо, але старожили переказували, що назва пішла від першого поселенця, якого прозивали Луц.

Більш детальні свідчення про Луциківку можна знайти в «Настольной и дорожной книге» під ред. В. П. Суханова. У цій книзі пишеться: «На захід від         м. Суми йде дорога на Недригайлів і далі на Ромни. Верстах в 19 від міста знаходиться велика слобода Терешківка, верст за 9-10 звідти на березі р. Сули розташована волосна слобода Лебединського повіту Марківка, в якій близько 2300 жителів. Верстах в двох від Марківки знаходиться с. Луциківка, в якому 1500 жителів».

У пам`яті луциківчан і зараз згадується ім`я поміщиці Єлизавети Львівни Курис. Вона мала близько 4 тис. десятин землі, які дісталися їй від чоловіка Платона Івановича Куриса, вихідця із багатої грецької сім`ї, котра на початку    ХІХ ст. оселилася в Одесі. Після служби в Петербурзі Платон Іванович одружився і переїхав жити в Луциківку. Подружжя було багатим, але дітей не

мало. І дружина, Єлизавета Львівна, вдочерила свою племінницю Євгенію, яка в 12 років залишилася сиротою. Отож з 12 років дівчинка жила в луциківському маєтку. Пізніше тут її видали заміж за генерал-майора Ксаверія Вікентійовича Булатовича, полк якого стояв тоді в Лебедені.

Після весілля полк перевили в Орел, де і жили деякий час Булатовичі. Після смерті чоловіка у 1873 році молода вдова з трьома дітьми повернулася у Луциківку. З   того часу село стало батьківщиною  Булатовичів.

Та найбільше прославив цю родину, і Луциківку теж, син Олександр. Важко сказати, хто він – гусар, військовий, географ, мандрівник, герой-коханець, дуелянт, монах-схимник, бунтар… Особистість, про яку в 1913 році петербурзькі світські газети писали більше, ніж пишуть нині про кінозірок, яка за 49 років життя встигла зробити стільки, що до цього часу дослідники не можуть дійти єдиної думки про його вклад у різні сфери суспільного життя. І Луциківка може пишатися вже тим, що Олександр Булатович похований на її землі.

Історія нашого багатостраждального народу перенасичена трагічними сторінками. Одна з них навіть з плином часу не буде вирвана з пам`яті українського народу. Це голодомор 1932-1933рр., який не обминув жодного українського села.

1932-1933. «Ти кажеш, не було голодомору? Чому ж тоді. Як був урожай, усе суціль викачували з двору?»

У ті страшні роки помирало щодня 25 тисяч чоловік, щогодини –              1 000 людей, щохвилини – 17 осіб.  Пік голодомору прийшовся на весну             1933 року, а з осені 1933 до літа 1934 спостерігалася надзвичайно висока смертність від тифу, переїдання, самогубств або самосудів над людожерами і трупоїдами.

Не обминув цей жах і нашої Луциківки. За свідченнями старожилів, на той час це було густонаселене село. Точно встановити кількість померлих від голоду не вдалося, але житель Луциківки Басенко Василь Степанович

підрахував, що в нашому селі померло голодною смертю 500 чоловік. Інші свідки, зокрема Беседівська М. З., Передяденко Г. В., вказують на значно більші цифри, приблизно половину населення села. Особливо помирали немовлята, молоді дівчата та хлопці.

Односельці стверджують, що голодомор 33-го був геноцидом, карою за те, що селяни не йшли працювати в колгосп. Голодомору передувала насильницька експропріація зерна, продовольства, майна в населення, що й призвело до масового голоду. Продовольство, вилучене з населення, вивозилося до Росії. Будь-які протести жорстоко каралися, зокрема виселенням до Сибіру. Із нашого села було виселено п`ять сімей «куркулів». Наглядачем у село, щоб люди не крали, було послано із Москви так званого «двадцятип`ятитисячника» Волкова, а допомагали йому місцеві комсомольці.

Такі різні, кожен зі своїми проблема, кожен зі своїм щастям і сльозами, проте в кожного із них горять болем у душі одні й ті ж слова: «Які то чорні були роки. Таких страхів натерпілися, такого горя світ не бачив. І це не геноцид? Це не врожайність? – говорять очевидці. – Нехай ніхто не дурманить нам, свідкам, голови. Ми ще живі, все пам`ятаємо. І хочемо, щоб про це ніколи й ніхто не забував. Схилімо голови в скорботі перед невинно убієнними».

Луциківчани, що загинули від голоду

1.                Басенко Яків Михайлович

2.                Басенко Марія Федорівна

3.                Басенко Явдокія Іванівна

4.                Басенко Марія Федорівна

5.                Басенко Яків Іванович

6.                Беседівський Пилип Гордійович

7.                Беседівський Петро Степанович

8.                Гаташ Варвара Тихонівна

9.                Горобець Онися Іванівна

10.           Калюжна Ніна Іванівна (померли і діти)

11.           Красюк Охтис Іванович

12.           Конотоп Афанасій Іванович

13.           Конотоп Василь Михайлович

14.           Мусієнко Матвій Порфилович

15.           Мусієнко Павло Іванович

16.           Передяденко Олександра Гаврилівна

17.           Передяденко Марія Григорівна

18.           Передяденко Іван Григорович

19.           Хлякін Михайло Дмитрович

20.           Хлякін Іван Дмитрович

21.           Хлякіна Анастасія Дмитрівна

22.           Та багато інших, чиї імена стерлися під тягарем часу

Усе далі й далі відходять роки голодомору. Все менше й менше залишається його свідків. Час невблаганний: відходять люди старшого покоління у вічність, забираючи із собою спогади.

Ми, молоде покоління, повинні знати і пам`ятати про важкі часи в історії рідного краю, про лихо, якого могло б і не бути…

Я мала змогу порозмовляти з невільними свідками і учасниками трагедії. Коли спілкувалася зі своїми односельчанами, людьми, які пам`ятають трагічну сторінку нашої історії, душа яких увібрала в себе весь жах і трагізм того часу, то в уяві вимальовувалися сумні картини побуту тогочасних сімей.  Моїми співрозмовниками були люди, які народилися в 1922-1927рр. Отже, вони пережили і голод 1932-1933, Другу світову війну і голод 1947-1948. яка ж це витримка! А яка вражаюча воля до життя! Мабуть, пережиті кошмари виробили в героїв моєї розповіді «імунітет на подолання труднощів». Адже, знаходячись у досить поважному віці, мої односельці з оптимістичними поглядами дивляться в майбутнє, чого в наш час дуже не вистачає молоді. Нещодавно відійшов у вічність наш односелець – Беседівський Василь Петрович, 1929 року народження. Він пішов, залишивши безсмертне… спогади. Я встигла перехопити естафету пам`яті ще за його життя. Спочатку мій співрозмовник хвилювався. Його обличчя час від часу зрошувала сльоза. Я помітила, що згадувати про минуле лихоліття Василю Петровичу було тяжко, я б сказала: нестерпно боляче. Але він зціпив свою волю в кулак і все ж розповів.

«У 1932 році був хороший урожай зернових культур. Пшениця вродила метрів два, колоски по 30 см. Зерно було крупне. Зараз таке не родить. Згодом його все було вивезено до Росії, такий був наказ Сталіна. Люди працювали в колгоспі задарма.

У нашій сім`ї було троє дітей: я, Мишко 1925 р. н., Валя 1922 р. н.

Коли батько був у армії, йому сказали, що будуть забирати в селі продукти, реманент. Попередили, що краще здати все добровільно, бо тих, хто приховуватиме, висилатимуть на Соловки, Урал чи до Сибіру.

Батько все здав сам: коней, сівалки, віз, боронки, кремар, зерно. Собі залишив лише картоплю та трішки зерна. Тому до нас більше ніхто не приходив. А до тих, хто не хотів віддавати своє добро, приходили озброєні червоноармійці і забирали все повністю, бувало, що й били.

Пережити голод було дуже важко. Я став дуже худим, а брат навпаки опух, шкіра на його ногах почала тріскатися. Мати в колгоспі нічого не заробляла, їсти доводилося все в ряд: бур`яни, з сушеного листя пекли макорженики, збирали гнилу минулорічну картоплю, в річці ловили рибу, черепах, жучків. Навесні посадили трішки картоплі , коли вона зацвіла, їли її квіточки, виривали із землі малі картоплини і їли сирими.

Людей вимерло дуже багато. Вмирали на ходу: іде людина, а потім падає і більше не підіймається. Мертвих було дуже багато, тому їх хоронили всіх у одній ямі. Колгосп виділяв підводу і двох чоловіків,які збирали дуже слабих і мертвих та всіх разом вкидали в одну яму. Цим чоловікам колгосп давав пайок, тому вони були не голодні.

Скільки померло в Луциківці з голоду людей? Важко сказати. Та живих залишилося менше.»

Подякувавши Василю Петровичу за розповідь, я попрямувала до своєї односельчанки, Гаташ Мотрони Тихонівни, 1923 р. н. Незважаючи на свій вік, Мотрона Тихонівна зранку господарювала на подвір`ї, а потім взялася готувати обід. Бабуся човгала по хаті у капцях, наче вічність. Хотілося обігріти її серцем. І під унісонне шкварчання і булькання, яке підсилював смачнючий запах, баба Мотрона погодилася вирушити зі мною у «мандрівку» до України, яка потерпала від голоду,  у далекі 1932-1933 роки. Вона не просто згадувала, вона намагалася збагнути, чому так сталося на нашій землі.

«Смачно пахне, правда? – запитала Мотрона Тихонівна. – Але апетиту немає. У  32-му мені здавалося, що смачнішого за козельки і бути нічого не може. Якби ж такий обід я отримала у голодомор, то…» - жінка починає плакати. Я вже хотіла забути про мету свого приходу і, вибачившися, піти геть, але…

« Мати й батько померли з голоду. У сім`ї було четверо дітей. Мати одна робила в колгоспі та нічого додому не приносила. Ми дуже голодали. Їли свиріпу, кріп, клєвер, листя.

У колгоспі в ямі була торішня картопля, то їли цю картоплю. Сестра Варочка померла з голоду.

Село пустіло, вмирали не лише люди, а і їхні будівлі. Все занепадало, руйнувалося.

Я й зараз пам`ятаю, як дуже хотілося їсти. Було лише одне бажання: щось знайти і з`їсти. Їжу в колгоспі почали давати тільки восени, проте хліба все одно не давали. Отакі то були часи!»

У пошуках спогадів я підійшла до садиби Басенко Дарії Михайлівни,        1915 р. н. Сама бабця давно вже померла, та свої спогади залишила дітям і внукам.

«У сім`ї було семеро дітей: Савка, Мар`яна, Маруся, Марія, Одарка, Улас, Яків. Батько, Михайло Іванович, мав вітряк, умів робити діжки, дерев`яні ложки, миски, колеса до возів. Та за голодомору «розкуркулили»: вигнали з

хати, вітряк спалили. Усією сім`єю Басенки тинялися по чужих хатах, а згодом дозволили викупити власну хату, розграбовану комсомольцями. Комсомольцями в селі були ті, хто не хотів працювати.

Мати померла, залишився батько з дітьми сам, довелося одружитися ще раз. Мачуха мала двох власних дітей, яких любила більше

У 1932-1933 роках мачуха Уляна і Сава працювали в економії. Батько хворів. Мачуха куховарила, тому приносила додому хліб.

Подивіться зараз на наші пшеничні поля. Колосяться, багатіють, хвилюються під теплим подихом вітру. І не віриться, що раніше за кусень хліба людину могли вбити, як Якова під ожередом.

Усе це вже пережите, майже забуте державою, не цікаве для молоді, але лише не для тих, хто жив тоді, адже пам`ять їхнього серця вічна.»

1932-1933 роки… Обірвався вічно живий ланцюг поколінь; українському багатостраждальному народові завдалося нового, нещадного удару, якого він ще не знав: тисячі українців пішли в могилу з причини штучного голоду; забрали з собою розум, честь, здоров`я козацького роду, а головне – мільйони ненароджених дітей.

Тяжко повертає собі народ України духовне здоров`я, жадане й драматичне його очищення, радісне й гірке його воскресіння. Надто багато позаду могил. Надто великі втрати. Та пророчі слова моїх односельців («і хочемо, щоб про це ніхто не забував»), збулися. На пагорбі нашого села, з якого можна оком окинути все село, жителі на зібрані власні кошти встановили пам`ятник  жертвам голодомору. А отже, ніхто не забутий. І кожен, хто в`їжджає в Луциківку, або хто виїжджає з неї, не може не помітити цю маленьку гранітну споруду, яка ховає в собі велике горе. А помітивши, обов`язково задумається і згадає чорну дату: 1932 – 1933рр. Тільки правда здатна зняти наслідки жахливих стресів, заподіяних насильницькою колективізацією та голодом. Тільки виплакавши минулі страждання, викричавши давній біль, крок за кроком пройшовши знову хресний шлях своєї

далекої і близької історії, віднайде себе наш народ, гідний прекрасної долі, бо поки  жива пам`ять жахливих сторінок життя нашої нації, поки горить свіча пам`яті – допоки буде  жити   благословенний,  квітучий український  край,  моє  село. Адже наша Батьківщина – це ми самі, наш звичай, наша культура, наші предки, наша душа.

Не оминули села і репресії 1937 – 1938 рр. Та попри всі негаразди, село потихеньку розвивалося, колгоспи міцніли.

Здавалося б люди тільки-но відійшли, оговталися від страшного голоду, як знову чорна звістка – війна. Новину про напад фашистів Німеччини луциківчани зустріли з великим гнівом та твердою вірою в перемогу. А вже у вересні 1941-го довколишні поля стали ареною запеклих боїв з танковою армадою Гудеріана. Про це розповідає поколінню за поколінням легендарна «тридцять четвірка», що височить на постаменті над перехрестям між лебединською Штепівкою та білопільською Луциківкою.

На честь загиблих земляків у центрі села встановлено «Пам`ятник безсмертя воїнам нашого села», під яким знаходиться братська могила. Там поховано трьох на той час невідомих солдатів. Один з них – Євгеній із Житомирщини, інший – Володимир з Москви, ім`я третього невідомо до сьогодні.

Не тільки в Луциківці знають ім`я Федора Федотовича Дудника. Герой Радянського Союзу, штурман авіації дальної дії, капітан гвардії здійснив 312 бойових вильотів. Брав участь у битвах за Новоросійськ, Севастополь, Керч, бомбардував Курську дугу.

Цікава і драматична доля Миколи Захаровича Павленка. Війна почалася, коли він закінчив 7 класів. До приходу німців у село, хлопець працював у колгоспі, а після окупації його, як сина колишнього голови колгоспу, погнали у Німеччину. Туди він не доїхав. Утік. У 1943 році повернувся додому. А звідси, додавши собі років, пішов на фронт. За визволення Києва отримав орден Слави ІІІ ступеня, за визволення Тернополя – ІІ ступеня. Після війни працював у Сумах, Краснодарі. І тільки в 1973 році нагорода за визволення Варшави – орден Слави І ступеня – знайшла героя.

У 1998 р. вперше в Луциківській школі було відкрито 10 клас. До цього старшокласники ходили навчатися у сусіднє село Марківку. А вже наступного року (1999 р.) в Луциківці відбувся перший випускний вечір 11 класу. Відтак у Луциківці запрацювала середня загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів.

Несправедливо було б озиратися тільки на минуле. І сьогодні в Луциківці є про кого розповісти. Одні з її уродженців живуть у рідному селі. Інші, волею долі, опинилися далеко від батьківських порогів.

У багатьох із нас улюбленим журналом дитинства був «Мурзилка». Нині його очолює Т. П. Андросенко. Її батько, Пилип Іванович Котницький, з 1947 року працював завідуючим Луциківським ФАПом, за добросовісну працю занесений в книгу пошани Сумського облздороввідділу, нагороджений медаллю Президії Верховної Ради СРСР «За активну роботу в органах народного контролю СРСР». Тетяна Пилипівна після закінчення Сумського педінституту працювала на комсомольській роботі у Білопільському району та Сумській області, пізніше навчалася в Академії суспільних наук у Москві. З 1981 року очолює популярний дитячий журнал, за свою діяльність має орден Дружби народів.

Ходячою енциклопедією історії села можна назвати колишнього вчителя Івана Павловича Дрозда. На будь-яку тему стосовно Луциківки він міг розповісти багато цікавого, а з його сімейного архіву можна зробити невеличкий музей. Іван Павлович не тільки добре знав історію, а й мав власну думку, своє судження стосовно багатьох історичних фактів. Дуже шкода, що він покинув цей світ зарано.

Прослідкувавши історію нашого народу, бачимо, що луциківчани в різні часи переживали багато проблем, але не здавалися: відбудовувалися, одружувалися, не втікали з рідних домівок у пошуках кращого місця для самореалізації, а навпаки, намагалися сприяти відродженню рідної землі. Про що не можна сказати на сьогодні. Село покидає молодь, занепадають будівлі, майже розрушений Будинок культури. Над тим, що чекає село попереду, зовсім не хочеться задумуватися. Але ж Батьківщина одна для всіх і вона в усьому, що нас оточує: в місяці, зорях, стежці, якою йдете, в криниці, з якої черпаєте воду. Все це повинно бути рідним і близьким для вас. І червона калина, що росте на подвір`ї, і рушничок, вишитий руками бабусі. Батьківщина – це зелена трава у моєму дворі. І в полі,  і в лузі,  і  в   лісі – скрізь мені хороше, бо я вдома. Навкруги земля моїх батьків, прадідів, моя земля.

Моє село схоже на сотні інших, та тут особлива світанкова тиша, блискуча роса, духмяний настій трав, красиві задумлені вечори.

Саме від рідної землі, скропленої дощем, зігрітої сонцем черпаємо ми силу і наснагу. Вона нас живить теплом. І не випадково, що саме з селянської хати пішли у світ Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Олександр Довженко, Катерина Білокур, Ніна Матвієнко, Софія Ротару.

Багато таких сіл в Україні. Але для мене воно єдине, неповторне. Тут мій дім, люди, які живуть поруч.