Ви, Королево, гарні у нас,
та крихка Орлеанська діва в обладунках відріже Вам голову на раз.
Під час сеансу готичної кіноказки «Білосніжка й Мисливець»
тричі гаснув екран. Діваха, що сиділа за моєю спиною й невпинно видавала перли
зі свого арсеналу в три десятки слів, вкотре вжила улюблене «Жесть!..». Але
перегляд не скінчився, і жоден з глядачів не залишив залу – вони завмерли, мов
діточки, що чекають, поки дідусь відкашляється й завершить свою оповідку.
Звісно, важко не перечепитись через упередженість,
намагаючись скласти враження про блокбастер «Білосніжка й Мисливець». Від часу
появи першого трейлера й виходу промовистого саундтреку гурту Florence and the Machine так і хотілось нагострити
язика й заздалегідь підшукати епітети для проголошення цієї стрічки попсою для
мавпочок, чию увагу можна привабити лише простим і знайомим сюжетом, насиченою
графікою, швидкою зміною кадрів та засиллям кінозірок. «Білосніжка й Мисливець»
мов проситься здобути дошкульні зауваження зголоднілих критиків-естетів, адже,
на перший погляд, нашпигована усіма складниками ідеального комерційного кіно:
тут і посипана вампірським порохом бджілка-трудівниця Крістен Стюарт, і Шарліз
Терон – друга в історії акторка, що здобула «Оскар» після появи власних фото в Playboy, і поцінований Американською
кіноакадемією монтажер «Титаніка» й «Термінатора-2» Конрад Бафф IV, і розпашілий
торс модного нині австралійця Кріса Гемсворта, й далеко не улесливий рядок «від
продюсерів Аліси в Країні чудес»… Як
втриматись від необ’єктивної оцінки?
Насправді ж дебют у повному метрі знаного англійського рекламного
режисера Руперта Сандерса несподівано виявляється чимось більшим, ніж сумою до
нудоти якісних складових загальною вартістю 170 млн. доларів. Крізь кожен кадр глядач
зазирає в фантазійний світ, захоплення від якого можна прирівняти хіба до
ранніх дитячих вражень від гортання сторінок своїх перших збірочок з казками. Різниця,
однак, у забарвленні вражень: Сандерс спробував потрактувати оригінальну казку
братів Грімм, не розцяцьковуючи її всіма кольорами веселки, натомість часом
звужуючи візуальний ряд ледь не до монохромності. Графічно окреслені деталі та
заворожливий інді-фолк музичний супровід загалом переважують затерту, хоча й
модифіковану фемінізованим образом Білосніжки й значно віддалену від класичної історію.
У центрі сюжету – відчайдушна втеча юної принцеси
(Крістен Стюарт) з полону Злої Королеви Равенни (Шарліз Терон) та її намагання
за допомогою згорьованого вдівця Мисливця (Кріс Гемсворт), купки гномів і
недолугого благородного молодика Вільяма (Сем Клафлін) повернути собі престол.
Білосніжка, за версією Руперта Сандерса, лише умовно може
носити титул найгарнішої в Королівстві. Це крихке рябеньке дівча в обладунках,
сильне духом і вправне зі зброєю. Вона практично байдужа до упадань чоловіків і
не прагне вибирати лише з-поміж тих, кого їй пропонують. Крістен Стюарт успішно
передає блакитнокровне відсторонення й зверхній холодок своєї героїні – такої
собі аристократки з неаристократичними рисами, за задумом сильнішої за всіх людей
у Королівстві. Її героїня – практично Ґолда Меїр, Єлизавета І й Жанна д’Арк,
влиті в тіло кривенької качечки. Тож від співочої віктимної диснеївської
крихітки зостався сам кістяк. Жодних перевдягань у пишні сукні й пасивного замилування
вродою: очевидно, що на головну роль у цій суворій готичній стрічці невипадково
обрано далеко не першу красуню Голлівуду.
На тлі зовні нескладної Білосніжки королева Равенна
постає в усій красі. Сповнена ледь не всіх негативних емоцій та жаги життя – чи
варто вкотре писати про рішучість Шарліз Терон щодо перевтілення в неперевершених
почвар? Її героїня ближча до королеви в виконанні Моніки Белуччі з «Братів
Грімм» Террі Ґілліама, ніж до нещодавньої ролі Джулії Робертс у «Білосніжці:
Помсті гномів» Тарсема Сінґха. Равенна – це істерична й жорстока потенційна
пацієнтка психоаналітика: незрозуміло, для чого майже слізне пояснення про їхнє
з братом важке дитинство, та нащо здався неодноразовий опис глибинних причин
ненависті Злої Королеви до чоловіків. Невже кривда неодмінно мусить мати
причину?
Чоловічі персонажі в «Білосніжці…», здається, виконують
допоміжну роль: вони композиційно врівноважують дію й уособлюють певні сучасні
кліше. Мисливець – ось зразок нового героя. Не романтичний і замріяний
безбородько, а невтішний пияка-відчайдух з шикарним волоссям. Руперт Сандерс,
на щастя, не зловживає сексуальністю персонажів і не зосереджує увагу на
романтичній лінії – про все це лише напівнатяками та недомовками, і майже
цнотливо. Якщо, звісно, не брати до уваги те, що технічно свій перший поцілунок
Білосніжка подарувала Равенні. Нічого дивного – кожен чоловічий персонаж у
стрічці по-своєму тюхтій (чи то «всього лише людина»), підвладний чарам
смертоносної краси. Втім, принцеса й не прагне всього й одразу, залишаючи
влаштування особистого життя, мабуть, на сиквел.
«Білосніжка й Мисливець», звісно, не потішить глядачів ані
інтелектуальними діалогами, ані соковитим любовним трикутником, ані особливою влучністю
вставок атрибутів класичної казки – гноми й поцілунок у труні тут виглядають
домашнім завданням, яке не надто хотілось виконувати режисерові, однак він
мусив. Але це радше помарки, ніж незалік. Зрештою, стрічка не претендує на
статус мистецької, хоча й знята ледь не любовно й сповнена викоханих кадрів. Врешті-решт,
казка на те й казка, щоб давати шанс навіть гидким каченятам.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.