Несподівана зустріч

Ти пробач мені. Пробач, що забула. Що поспішала стати дорослою. Пробач, що через мрії зовсім забула про тебе. А ти чекав. Чекав цієї зустрічі, щоб знову відчути моє тепло, мої обійми.

Я знаю, ти сумував, тобі бракувало мене. А я… крокувала своєю стежиною, уже більш доросла, і відчувала на собі, що життя – це не рожевий світ, а холодні сірі дні, які так часто огортають душу темрявою. Відчувала, що чогось бракує, ніби когось втратила. Лише сьогодні зрозуміла – тебе. Знаєш, той дорослий світ, який завжди чимось притягує до себе малечу, зовсім не такий, яким ми його з тобою уявляли, пам`ятаєш? Життя жорстоке, виграють найнахабніші, які не звертають ніякої уваги на докори совісті. А втім, хто знає, можливо, то пастку таку для них влаштувало життя…

Обійняла тебе й відчула аромат дитинства: запах малинових ягід, веселий голос дідуся, який кличе до садка, жаркий подих липового цвіту, гудіння бджіл. І так захотілося повернутися хоча б на мить у дитинство, де все по-іншому, все так спокійно і затишно, де кожного дня дідусь розповідав казки… Захотілося сказати йому те «люблю», яке не встигла тоді… Чому щастя шукають роками, а втрачають так миттєво? Відповім сама: життя відбирає лише те, що є найдорожчим. Втратила колись і тебе. Загубила. Сподіваюся, ти зрозумієш і пробачиш. Ми ж друзі?!

…Ніби хтось підштовхував перебрати свої старі речі. Ніби хтось на мене чекав там, серед купи давно забутих і ледь не викинутих речей. І ось ця зустріч, така неочікувана й така приємна. Відразу зрозуміла, що всі ці роки мені не вистачало саме його, мого вірного друга Цуцика - м`якого іграшкового песика. Він дивився на мене крізь павутиння років все таким же довірливим поглядом, ніби зазирав у ті глибини душі, де ще збереглися теплі спогади дитинства. Цікаво, чи впізнав? Звісно, що впізнав. По-іншому й бути не може, адже він справжній друг, улюблений і бажаний. І не лише тоді, а й зараз. Ось тільки шкода, що більше він зі мною не розмовляє…