Ахіллесова П'єта

Кім Кі Док мабуть втомився шукати оригінальні назви для своїх фільмів, тож охрестив нове творіння «П’єтою»: судячи з афіш і трейлера, прагнучи стати в один ряд з самим Мікеланджело Буонарроті.

Журі Венеційського кінофестивалю-2012 вирішило, що це обґрунтована амбітність, а не божевільне зухвальство й пиха, і благословило Кіма, присвоївши йому, зокрема, головну нагороду.

Отже, «п’єта», або ж «милосердя» – зображення сцени оплакування Богоматір’ю розіп’ятого Христа, що лежить у неї на колінах. Мікеланджело зробив це в мармурі, Ван Гог і Тиціан – олійними фарбами на полотні, однак Кім Кі Док не зміг це зробити на плівці. Корейський кіномитець натомість спробував зафіксувати варіацію на тему трагічного біблейського сюжету на фотоапарат, позбавивши глядача великої насолоди від широкого формату й прирікши його на невиправдано тремтливе зображення.

Режисер немов відштовхнувся від ідеї божественного мистецтва й приземлив іконографію до рівня корейських робітничих кварталів. Кімового Христоса звати Кан До, йому, звісно ж, тридцять, і він доволі передбачувано спускається з небес в земні нечистоти: щодня порпається в бруді, заробляє злом. Його хліб насущний – катування боржників лихваря, варена птиця й сексуальний сомнамбулізм. Кан До однаково незворушно розправляється з людськими кінцівками й курячими лапами. Його життя таке ж огидне й слизьке, як і скривавлені потрохи, що валяються в його ванній – з доброї волі до нього ніхто не зважиться торкнутись. Ніхто, окрім однієї вродливої жінки, яка іменує себе його матір’ю. Їй він мусить пробачити найбільший «борг» – те, що вона покинула його після пологів. Жінка вимолює його прощення, як у Бога, Кан До ж вимагає спокути через сувору єпитимію. Геометричні червоні вуста матері зголошуються на страхітливу євхаристію, і навіть стуленими благають про одне – милосердя. Зачудована аудиторія ж мусить повірити, що жилами нелюда зрештою потече тепло синівської любові.

Християнське «…і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» Кім Кі Док прочитує напрочуд прямолінійно й твердолобо, й некінематографічно ретранслює через насильство й численні збочення. Його несвята родина здійснює «хрещення» через омовіння брудом, і тільки так бодай тимчасово возз’єднується й визволяється від лукавого.

У «П’єті» Кім Кі Док максимально відходить від естетичних цінностей, якими колись спокушав синефілів у «Весна, літо, осінь, зима… і знову весна». Непереконливо прагнучи донести певний гуманістичний посил, режисер просто-напросто притуляє його в фінальному монолозі матері, й розрубує всі сюжетні вузли щонайпростішим, але середньовічно-жорстоким чином. «П’єта» безбожно кітчева: «Христос» має свою плащаницю у вигляді в’язаного светра, він поглинає останню вечерю з власним Юдою, бузувірське минуле тягне його хрестом у прірву, й в кінці неодмінно мусить відбутися ритуальне жертвоприношення. От тільки в Біблії це має сенс, а в Кім Кі Дока – апокаліптичну азійську жовч.