Вовченята-матері

"Мама спит, она устала... Ну, и я играть не стала! Я волчка не завожу, Я уселась и сижу" Елена Благина

Хто найгірша мама в історії кіно? Мама з «Піаністки»? Маргарет Вайт з «Керрі»? Мері зі «Скарбу»? Васілій Сігарев у своєму дебютному повному метрі «Волчок» створює промовистий портрет найгіршої матері всіх часів і народів: вона безіменна, мешкає в провінції Російської Федерації, відсиділа за вбивство, пиячить і занедбує єдине чадо. Водночас має гладеньку, ніби випещену масажистами й косметологами, шкіру й витесані тривалими ранковими пробіжками ноги.

Замість звичного для сучасного російського кіно псевдо-документального трешу, Сігарев розкриває тему материнської нелюбові через дистильовану антиідилію глибинки. Він селить персонажів у пошарпаний «ляльковий будиночок», оздоблений фотошпалерами з чарівним березовим гаєм. Навколо – напівдекоративне анонімне селище й непомітні люди, які, немов іграшки з іншого набору, з’являються, проговорюють свій текст і зникають. Типажна бабуся в засмальцьованому халатику, типажні міліціонери в формі, типажні безкінечні пузаті «дяді Колі», типажна кульгава тьотя-стара-діва – в режисерській коробці цілий набір стандартних іграшок. Його стереотипні герої орієнтовані на розчулення й обурення глядачів, на пробудження стійких ностальгічних присмаків. У розпорядженні Сігарева також усі потрібні для вдалої постановки «типові російські» локації: умовні ізба, поле, дорога, цвинтар, міліцейський відділок, вокзал... Режисер розпочинає гру в матюкливі дочки-матері. Ніжносерда дівчинка проти безсердечної неньки – крижана глиба байдужості проти носика-кнопочки. По такі історії не треба ходити в кінотеатр, вони на кожній зупинці громадського транспорту, в кожному вагоні міжміської електрички. І якщо Сігарев «Волчком» не може змінити суворі російські реалії, то, принаймні, фільмує крикливу брошуру для іншої частини світу. Тої, де втрата батьківських прав – на відстані кількох шльопків по попі. 

«Волчок» вловлює забагато невиправдано милих подробиць: на дівчинці недбало натягнуті колготочки, але вони чисті й не порвані; може дитина й дивиться з-під лоба, та його акуратно окреслює рівненький чубчик. Васілій Сігарев чудово знає, як насправді виглядають діти алкоголіків-зеків, але він навмисне «штопає» образи, ніби підносячи естетику жорстоких злиденних прошарків. Дівчинка в його стрічці – це потойбічне янголятко, героїня перекрученої казки про Попелюшку, що розгортається в російському міжчассі. Тоді як її матуся має повадки вокзальної хвойди. Вона – сука, причому в біологічному, найбрутальнішому розумінні цього слова. Мати з дочкою знаходяться на різних кінцях крихітної дзиґи. Їхні стосунки розгортаються з волі матері, вона керує їхньою тривалістю, інтенсивністю, нахилом. Порушення ж дочкою рівноваги в цій інертній забаві призводить до неминучого падіння.

Режисер розколупує бруд депресивних російських провінцій в гумових рукавичках й з антисептиком, стилізуючи соціально-побутового «Волчка» зовсім не під документальний фільм. Це практично Вес Андерсон на жорстокий російський манер: ретельно добрана палітра зображення, вдумлива наповненість деталями, «підчищання» кадру від зайвих, надміру реалістичних подробиць. От тільки Сігарев не наївний романтик, а, на відміну від згаданого вище американського колеги, впертий декадент-естет. Він, однак, зовсім не схожий на ще одного любителя чорнухи «по-русски», Олексія Октябриновича Балабанова, адже навіть з дна застійного болота  хапається за промені гуманізму.  Сігарев ставить купу риторичних запитань, але забуває, що його метафори зрозумілі переважно пост-совковій публіці, як-от поїдання цукерок з гробків, осоружна кров з молоком, та й навіть сама дзиґа – химерна ретро-іграшка.

Не переконаний, чи надовго стане любові й щирості дівчинки, чи зможе вона надалі протистояти безсердечності й несправедливості соціуму, він по-людяному відправляє це насуплене личко у нібито кращий світ до друга-утопленика й турботливої бабці. Він скидає «обтяжливу» дочку з шиї поганої матері, немов ті бігуді з її полинялої шевелюри. Він ніби знову й знову наводить стару риску: материнська любов не завжди безумовна, тож не слід невтомно звинувачувати водку.

Однак песимізм Сігарева не в увазі до «низів» і не трагічній кончині їжачка, а в зневірі в існування чогось кращого після смерті. Він не вважає, що останній подих звільняє людину від тягаря батьківського впливу. Ось чому навіть з того світу дочка понуро хрипить прокуреним голосом  бувалої жінки.