Толчковый словарь
«Movie 43» всмоктав усе, що лише можна ненавидіти в
американському кінематографі: надокучливих суперзірок (яких тут навіть більше,
ніж у «Дні Св. Валентина» і «Старому Новому році» Геррі Маршалла),
фекально-еякулятний гумор і, найважливіше, нестримне бажання відірвати собі
голову й пожбурити її в екран. Це немов найсоковитіший шматок блювоти, який
могли би посмажити й з’їсти Бем Марджера і Джонні Ноксвіл ще кілька років тому
– видовище для перенасичених порнухою збоченців і збочених арт-хаусом,
ненаситних синефілів. Обізвати цей фільм «тупою американською комедією» не
повертається язик, інакше довелось би поставити його в один ряд з шедеврами
Адама Сендлера, що неприпустимо і несправедливо.
«Муві» вартий того, щоб підняти його на толчковий п’єдестал
за абсолютний рекорд брутальності на екрані. Це «золото» в категоріях непристойності,
огидності та бруду, які підступно в’їдаються в пам’ять, щоб згодом
просочуватись смердючим потом крізь піжаму.
Цей альбом сороміцьких коміксів намальований людьми, яким
близько 50 років, і їхній світогляд значною мірою сформований полицями з
улюбленими відеокасетами. У цих сивочолих головах немає місця замилюванню інстаґрамними
котиками, зате є безліч темних кутків для ґвалтування образу Ґарфілда. Ні,
Пітер Фареллі не стане випендрюватися в твітері, щоб завоювати прихильність
парочки потворних інтелектуалів. Натомість він загримує Хеллі Беррі ретельніше,
ніж це зробили сестрички Вачовскі й Том Тиквер у «Хмарному атласі». Замість
того, щоб просиджувати дупи в Інтернеті, відчайдушно намагаючись розвинутись до
вищого коефіцієнту інтелектуальних здібностей, режисери й сценаристи «Муві» –
справжні ретрогради, які залишаються вірними духу 90их, коли унітаз в руках
Джефа Деніелса виглядав так само смішно, як і думка про секс з мамою Стіфлера.
Карр, Ретнер, Данн і ще кілька не перших голлівудських імен,
які трудились над «Муві», не шукають популярності в інді-просторі. Попереднє
речення означає, що вони тицяють середній палець усім, хто вважає себе занадто
добре знайомим з творчістю французької «нової хвилі», щоб пореготати з розчавленого
цицькою гуакамоле. Їхнє кіно можна розцінювати як своєрідний протест проти гостромодного,
саркастичного гумору SNL
– «Муві» не лестить ані глядачам, ані сценаристам. Він як костюм Бетмена на відгодованому
NBC’шними пиріжками тулубі
Джейсона Судекіса: просто «поржать».
Немов зібраний із написів нечистотами на стінах громадського
туалету, «Муві» можна розглядати як блискучий зразок колективної, майже народної
творчості. Трішки потужившись, є шанс виловити тут певні іронічні підтексти, оцінити
символічність участі в проекті зіркових подружніх пар, а також помітити, що
кожна з історій виконана в одному з популярних жанрів американського кіно – від
корпоративної драми і кіно про супергероїв, до романтичної комедії й фільму
жахів. У жодному разі це не значить, що «Муві» подібний до шоколадного асорті –
Тревіс у якому-небудь осучасненому «Таксисті» міг би повести Бетсі вже не на
порно, а на цей фільм.
Новочасні ж Бетсі впізнають у «Муві» своїх кумирів – яйця Г’ю
Джекмана й айБейб, і на радощах зачекіняться просто на сеансі.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.