"Звичайна справа": своє не пахне

Новий український фільм уже в прокаті

Те, як українське кіно намагається завоювати вітчизняний ринок, можна порівняти з сюжетом малобюджетної американської комедії, де підліток за лічені дні повинен здобути прихильність учнів своєї школи й вдягнути обгорнуту в фольгу пластикову корону на випускному: мінімум фантазії, максимум сліз у розчервонілих очах і незрозуміла віра в диво.

Цього року в ролі такого прищавого тинейджера виступає повнометражний ігровий дебют Валентина Васяновича, 84-хвилинна трагікомедія «Звичайна справа». Це недоношене, хворобливе, народжене в п’ятирічних муках дитя протягом п’яти тижнів показуватимуть у низці українських міст, загорнувши в ароматну пелюшку з биркою «знято про нас і для нас».

Під «про нас і для нас» мається на увазі склеєний аматорськими віршами фарсовий колаж із життя сорокарічного психотерапевта. Головний герой на ймення Толік (Тарас Денисенко) страждає на невиліковну форму кризи середнього віку й хронічну безхребетність особистості. Лікар не зцілюється сам, а спокушається стежкою хлопчика-емо: здається, що будь-якої миті він почне підвивати під Tokio Hotel[1]. Цей персонаж, за задумом режисера, продюсерів і Держкіно, повинен змусити серце українського глядача тьохнути. На жаль, замість «тьохнути» вийшло щось схоже на «сохнути».

Попри те, що участь у написанні сценарію брали аж чотири автори (з-поміж яких режисер з дружиною Ією Мислицькою), жодному з них не спало на думку, що вітчизняний глядач, обтяжений кредитами, дітьми, хворими батьками, запльованим під’їздом та безвихідною професією у кращому разі зневажливо поспівчуває інфантильному Толіку. Більше того: швидше за все, він вловить синтетичність останнього і закуняє/піде геть посеред сеансу. Втримати його в сидінні зможе хіба Славік (Віталій Лінецький) – пропахлий нафталіном герой з дев’яностих: єдиний персонаж, який виглядає більш-менш адекватно у заявленому жанрі трагікомедії. Він вправно витягує комедійну лінію і, незважаючи на те, що язик не повернеться назвати його сучасним героєм, принаймні, є підвішеним і забинтованим свідченням отого «про нас». 

Справжньою кризою середнього віку страждає вся «Звичайна справа»: з нею хочеться розлучитись, і розлучитись якомога швидше. У фільму проявляються усі класичні симптоми: нудьга: кволі «кумедні» замальовки, немов списані з останньої шпальти бульварної газети – від похоронів песика (очевидно, на цей епізод творців «Справи» надихнув культовий фільм кінця 80-их, «Рибка на ім’я Ванда») до торгівлі курячим послідом, і, безперечно, шедевральна фінальна пародія на колишнього столичного мера в стилі «95-го Кварталу»; зміна місця роботи або партнера: Валентин Васянович зрадив улюблену документалістику й взявся освоювати неторовану стежку ігрового кіно; помітні прояви насильства: насильства над психікою глядача; непостійність – режисер плутається в жанрах на стежці до бажаної гротескної трагікомедії .

«Звичайна справа» в рамках заявленого хронометражу проходить шлях від понурої драми до понурої повчальної драми, часом відхиляючись на фарс (авантюрні пригоди Славка й Толіка, грибочки в ТЮГу і БДСМ-прочуханка в лікарні) і завершується тим же, з його й почалась – журливою грою піаніно, без якої не обходиться майже жоден український фільм. Враження дедалі більшої нав’язливості виникає не так через недолугість висмоктаного з пальця сюжету чи штучність персонажів, як внаслідок обтяжливого речитативу закадрового монологу. Краще б Славік з Толіком розвозили по селах у мішках не лайно, а мовчання й почуття гумору – нічого не варті, але всім потрібні речі. Васяновичу торбинка б також стала у нагоді.