Убити монстра

Інакше українське кіно

Сторінка режисера Олега Сенцова на фейсбук закрита від сторонніх очей. Єдині сліди його активності – поодинокі оголошення, що стосуються майбутнього повнометражного фільму «Носоріг», а ще – результати гри Angry Birds. Сенцов – колишній геймер, що на своє тридцятиріччя вирішив знімати хороше кіно. 2011 року він завершив стрічку «Гáмер», якою мимоволі втер носа дипломованим кінорежисерам, котрі стоять у черзі по гроші Держкіно. «Гамер» – це демоверсія, тестовий продукт – будь-що, тільки не ламерський фільм.

Кіно Сенцова цікаве перш за все тим, що необтяжене звичним для українських постановників прагненням зняти шедевр «неопоетичності». Режисер не продовжує жодних кровних традицій, відтак його тендітний фільм був радо сприйнятий міжнародною кіноспільнотою: зокрема, потрапив у позаконкурсну програму 41го Роттердамського МКФ, а також отримав спеціальний приз Ґільдії кінознавців та кінокритиків Росії в 2012 році. Недоліки ж «Гамера» в цілому симптоматичні для «саморобного» кіно: від браку студійного озвучення до вкрай добровільних засад участі виконавців. А втім, навіть ці механічні шуми не перешкоджають вловити головне: Сенцов поставив придатний до перегляду фільм, спершись на власне бажання й смак, а не на історичну спадщину чи комерційний розрахунок.

У центрі сюжету «Гамера» – «спортсмен»,  активіст і чемпіон безм’язого кіберспорту: юнак Льоша на прізвисько Косс, який результативно втуплюється в монітор. Він тихо й послідовно здобуває титули й прихильників у комп’ютерних клубах, вбиваючи монстрів під мелодійне стугоніння Linkin Park у навушниках. Його воля тріумфує, аж поки йдеться про вибір між дробовиком і гвіздкометом у грі. Косс налягає на свою щасливу мишку до першої підніжки від реальності, через яку розбивається його план порятунку зі злиднів. Молодому герою невтямки, що до життя, ймовірно, доведеться застосувати іншу тактику проходження, аніж вихід до наступного раунду за кількістю ігрових убивств. А поки він лише збайдужіло тиняється рідною глухоманню, мовчки дорікаючи собі й полюючи на невидимого ворога.

Власне, «Гамер» – це кіно про смерть героя й самотність буття. Косс немов замкнений  у «битому пікселі», у незмінному дефектному середовищі, тоді як навколо вирує життя, і його ровесники примудряються знаходити радість у буденності: закінчуються технікуми, п’ється чай з печивом, сходить вранішнє сонце... Юний же геймер продовжує змагатись з самим собою, примиряючись з вкрай суб’єктивним провалом.

Історія Косса – цілком універсальна й украй обережно забарвлена в національний відтінок. Сенцов показав виняткового героя в цікавому середовищі, та це аж ніяк не портрет покоління, а радше песимістичне зображення незвичайної постаті. Це «і жив він довго та щасливо» навпаки, такий собі плювок у бік очікуваного життєствердного фіналу, причавлений вимпелом на тлі вицвілого килима. Водночас, «Гамер» – зразковий «добрий» фільм про тендітне підліткове життя і про те, що відрахування з навчального закладу, відсутність подружки й початкова стадія алкоголізму – не найстрашніше з того, що може спіткати вісімнадцятирічного геймера.