Чи мають право сини Батьківщини бути перепохованими вдома, чи їх тіла мають постійно знаходитись на чужині? Слава Богові, що наш народ, свого часу, перепоховав Т. Г. Шевченка!
Приснився дідусеві сон, який його дуже здивував, і тому, мабуть, добре запам’ятався. Цей сон він переповів мені, та я нічого дивного в ньому не знайшов. А зараз переповім його вам. Гадається, що буде цікаво…
Живе дідусь з бабусею, синами та невістками, дочками та зятями, онуками та онучками десь окремо від людей. Як у нас кажуть – моя хата з краю. У них добротна садиба, сараї з сільськогосподарським знаряддям, навкруги земля, яка щодня потребує хазяйського нагляду, а потім віддячує городиною та плодами з дерев. Є й свійська худоба. Тільки жити та радіти! І неймовірно гарні краєвиди у будь-який сезон всіляко спонукають до цього.
Але недалеко на Захід від цього маленького раю розкинулося велике село Гриманівка. Там традиційно у великій пошані був науковий підхід до всього. Здавалося, що у цьому нічого поганого немає. Тільки здавалося. Бо у той самий час у тому самому селі ватагував маленький на зріст чоловік, який вважав всіх, хто не належить до його села або не поділяє його «прогресивних» думок – людьми другого сорту та своїми особистими ворогами.
А недалеко на Схід від цього маленького раю розкинулося ще більше село – Росомосія. У цьому селі працювати історично не любили. Тому тут наукові підходи як і антинаукові мало кого цікавили. Тут популярними були бійки на кулаках, загарбання та привласнення чужого майна та звичайне пияцтво. А ватагував у цей час у цьому селі також маленький на зріст чоловік, який хотів, щоб його вважали самим розумним у світі. І на його переконання для цього вистачало простого знищення розумнішої за нього частини населення – його особистих ворогів.
Дідусів маєток продовжував жити тихим мирним життям, викохуючи у нащадків дбайливе ставлення до оточуючого світу. Особливої уваги на дії великих сусідських сіл ніхто із мешканців маєтку не звертав. А даремно…
Якщо і раніше було відомо, що великі села протягом відносно недовгої своєї історії (від виникнення до занепаду) ведуть агресивне життя: поглинають інші села – маленькі й не дуже; захоплюють землю та поневолюють людей; привласнюють майно та духовні надбання інших сіл, намагаючись поширити чужі досягнення на власну нікчемність. Але цього разу сталася біда. Шляхи двох великих сіл мали перетнутися. А точкою перетину мав стати маєток нашого дідуся.
Гриманівка та Росомосія гарбали все, що заманеться, доки не почали заважати одне одному. Тоді вони сіли за стіл переговорів. Про що там йшлося – невідомо, але як підсумок цих перемовин – до дідусевого маєтку з’явилися хлопці з Росомосії. Хлопці з добряче відгодованими пиками оголосили, що прийшли на свою історичну землю та охоронятимуть її. Для цього вони були озброєні лопатами, вилами, граблями та іншою «сучасною» зброєю.
Відтоді, дідусь та його сім’я змушені були годувати, одягати та взувати не тільки себе, a й тих непроханих захисників з сім’ями та їхнього малорослого ватажка у центрі. Дідусь почав змирятися з тяжкою долею, не розуміючи чому без цих захисників жилося набагато краще. Сподіватися залишалося тільки на Всевишнього… Дідусеві не було відомо, що довкола щось змінюється. А довкола й насправді щось змінювалося…
Ось, до дідусевого маєтку вдерлися хлопці з Гриманівки. Щось задрижало у землі, щось вибухнуло у повітрі – і захисників історичної справедливості з Росомосії як вітром здуло.
Так почалося панування хлопців з Гриманівки, які заявили, що прийшли навести порядок і захищати його. Той, хто зазіхатиме на цей порядок – не матиме права на життя.
Дідусь зрозумів, що він та його сім’я змушені знову годувати, одягати та взувати не тільки себе, a й тих нових захисників порядку та їхнього малорослого ватажка у центрі. Усім мешканцям маєтку було глибоко начхати на стосунки між Гриманівкою та Росомосією, але люди однаково страждали як від перших, так і від других.
Плинув час… Несподівано для дідуся колесо історії обернулося ще раз. У маєтку знову з’явилися хлопці з Росомосії. Між ними та хлопцями з Гриманівки точилася дуже кривава бійка. На очах гинули молоді парубки як з одного боку, так і з іншого. Загиблих хлопців ховали в перервах між бійками прямо в дідусевому городі. На пагорбах ставили хрести.
Дідусь аж ніяк не міг утямити - яке відношення до цього мають саме хрести, а значить, і християнство. Здорові чоловіки, як з одного, так і з іншого боку, замість того, щоб обробляти власні землі та годувати свої родини, стали жертвами пропаганди своїх недорослих і недолугих ватажків. Вбивають один одного на землі, яка їм не належить; претендують на врожаї там, де нічого не сіяли. Вважають себе головними там, де їх такими ніхто не обирав.
Нормальну людину лякає безглуздя, з яким виконуються накази божевільних ватажків. І в той самий час надихає надія, що колись на розвалинах великих сіл з’являться райські маєтки без горе-ватажків та їхніх держиморд.
Доки дідусь танув у мріях про майбутнє, бійка закінчилася на користь росомосів, які і встановили владу свого недолугого ватажка. Пагорби на могилах гриманівців зрівняли з землею, а на пагорбах загиблих росомосів встановили пам’ятник і написали, що це визволителі дідусевого маєтку та історичної справедливості.
Оскільки цей пам’ятник волею долі опинився всередині дідусевого саду, то саме дідусеві і доручили доглядати за цим витвором мистецтва та вчасно покладати квіти своєму «визволителю». Раз на рік сюди приїжджали невідомі люди з Росомосії, щось згадували, щось розповідали; хтось випивав горілки та потім дружньо роз’їжджалися по своїх домівках. А дідусь ніяк не міг второпати: чому будь-які родичі завжди намагаються поховати тіло близької людини поблизу, щоб частіше зустрічатися, спілкуватися, молитися нарешті… а тут - або якесь збочення, або влада не чує родичів, або вводить їх в оману.
Що відомо Богові – не завжди відомо людині! Колесо історії так трусонуло, що дідусь у себе вдома зрештою став господарем. Життя пішло на краще. Керманичі маєтку, призначені у Росомосії для контролю за місцевим населенням, почали повертатися додому, або вивчати місцеву культуру, яку роками знищували. Родичі загиблих хлопців з Гриманівки принесли вибачення за дії свого колишнього недорослого ватажка та звернулися до дідуся з проханням допомогти відшукати кістки хлопців з метою їхнього перепоховання на батьківщині.
Дідусь очікував на звернення від родичів загиблих хлопців з Росомосії. Але чомусь не дочекався, а самотужки відшукати їх не зміг. Тоді дідусь, як господар у власному домі вирішив провести перепоховання загиблих із середини власного саду на загальний цвинтар за християнською традицією. Перепоховання хотів провести з відповідною пошаною, бо розумів, що загиблі хлопці є жертвою пропаганди самодурів, коли прості люди, нібито, шукають слави для батьківщини, а насправді – для самозакоханих недолугих ватажків, і як підсумок, знаходять власну смерть. Дідусь гадав, що цю істину засвоїли по обидва боки від його маєтку. Але не так сталося, як хотілося…
Росомосія значно скоротилася, втративши разом з дідусевим маєтком ще кілька захоплених раніше сіл. Втрачені землі почали відокремлювати Росомосію від тієї історії, яку вона собі малювала на чужих землях як власну та нав’язувала світові протягом кількох сторіч.
З’явився в Росомосії і новий самозакоханий недорослий ватажок. (Це вам не про що не нагадує?). Він мріє про власну велич – власну владу на землях, які йому підкоряються і які вже не підкоряються. Він прагне зупинити об’єктивний історичний процес розпаду великих нещасливих сіл з ватажками-самодурами на велику кількість щасливих маєтків. Мабуть тому новий малорослий самозакоханий ватажок Росомосії, почувши про шанобливе перепоховання у дідусевому маєтку, зчинив галас на всю околицю. Як це так? Якийсь дід вирішив прибрати могилу свого «визволителя» з власного саду і перенести її на загальний цвинтар у своєму маєтку. І все це без дозволу нового недорослого ватажка Росомосії. Цей галас мав надихнути нових держиморд, які кидаються у бійку з гаслом: «Де ступала нога нашого співвітчизника – це наша земля. Якщо на цій землі є могили наших вояків – це могили визволителів інших народів(Від кого?). І ці народи мають доглядати за цими могилами і класти своєчасно квіти. Перепоховання власних вояків на власній батьківщині не передбачено владою Росомосії з ідеологічних міркувань». Дідусь подумав, що це робиться для того, щоб нагадувати місцевим мешканцям: «Ми ще повернемося!» і відповів сам собі: «А ми втомилися вас боятися». І з цими думками провів урочисте перепоховання.
На цьому сон дідуся закінчився. Хочеться сподіватися, що це не кінець. Віримо, що далі буде. Колесо історії обертається невпинно, розставляючи по місцях плюгавих ватажків, які хотіли бути двигунами історії, а стають її сміттям.
Люди мають бути незалежними і мають жити щасливо!
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.