Війна і мер

Останнє рішення КСУ з приводу місцевих виборів мало що прояснило

Беззаперечно, центральною подією минулого тижня стало оголошення рішення Конституційного Суду з приводу виборів мера Києва. Центральною, це якщо взагалі надавати якогось значення тому, що відбувається в українській політиці, а тим більше – рішенням українських судів, нехай навіть таких формально поважних установ як КСУ. До слова, сайт КСУ за запитом на відповідну абревіатуру в Google викидає після Кинологического Союза Украины, і хто скаже, що в такому ранжируванні нема логіки?)))

Так чи інакше, безвідносно до суті рішення Конституційного Суду, тим більше, що з нього, насправді, нічого однозначного не витікає, вибори Києва будуть – тоді чи тоді , в цьому році, чи у 2015-му. І хотілося б пробігтися по обіцянкам, якими нас годували політики з цього приводу. Продовжуючи гастрономічну метафору, блюда ці були дуже еклектичними і подавались не за етикетом – настільки врізнобій, що холодні закуски почасти йшли вслід за гарячими. Та невибагливим шлункам киян не звикати!

Нещодавно справді повеселив своєю обіцянкою об’єднати посади мера і голови КМДА Олександр Попов. Нітрохи того не соромлячись, нинішній управитель Києва заявив, що буде ініціювати таке об’єднання у разі своєї перемоги на виборах. Так сказати, якщо виграє – то такий крок буде дуже доцільним, в той же час у разі поразки він втратить навіть найменшу актуальність.

Інші обіцянки щодо столичного мерства, внесені в систему «Слово і діло», не відзначаються такою оригінальністю – головним чином вони стосуються або строків проведення виборів, або їх потенційних учасників. От, наприклад, голова Верховної Ради Володимир Рибак запевнив, що вибори мера Києва обов’язково відбудуться в 2013 році. Наскільки ця обіцянка корелюється з рішенням КСУ і чи можна її вважати невиконаною, покаже час.

Свої кандидатури на вибори дали слово не виставляти деякі нинішні і колишні представники міського керівництва – зокрема, Галина Герега і Руслан Крамаренко. Залишити свій пенсійний електорат без можливості отримати передвиборні продуктові набори вже давно пообіцяв відправлений в екзиль і утиль Леонід Черновецький. І хоч, як свідчить статистика порталу «Слово і діло», вірити лідеру «молодої команди» – себе не поважати, в цьому конкретному випадку це зробити можна. По-перше, на вибори його ніхто не пустить, а по-друге, наразі він і сам від цього далекий приблизно настільки, як його колишнє робоче місце від Грузії, Ізраїлю та інших країн, де його звикли бачити.

Опозиціонери ж дружно пообіцяли висунути єдиного кандидата – це зробили, зокрема, і Кличко, і Яценюк, і дружно завірили, що цей кандидат переможе. Втім, знаючи, що дружно українська опозиція вміє лише обіцяти, 100%-ї впевненості в цьому нема. Микола Катеринчук, який формально і чисто по пам’яті у багатьох ще досі теж асоціюється з опозицією, в свою чергу обмовився, що не братиме участі у виборах київського мера, якщо свою кандидатуру висуватиме Віталій Кличко. Хоча, судячи з кількості бігбордів, якими пан Микола вже котрий місяць плавно готує киян до свого балотування, на такий варіант подій він всерйоз не розраховує.

Історію з київським мером, вірніше, його відсутністю, можна прив’язати до заголовка цього поста, в будь-якому разі нічого іншого мені не залишається) Звичайно, на війну це не схоже. Ніякого героїзму, самопожертви, жодних епічних побоїщ, лише відсидка по бліндажам зі своїми стратегічними планами, і, можна не сумніватися, переговори з ворогом. Але якщо асоціювати це не з самою війною, а з монументальним літературним творінням Льва Толстого, яке мало кому вдалося дотиснути, то можна з впевненістю сказати, що цю книгу ми все-таки колись дочитаємо, і фінал її поки викликає зацікавлення.