Крізь колючії терни глухої темряви

Сон… який чудовий сон порушив мій передранковий спокій. Дідусь… Він знову до мене приходив.

Тихо присів на краєчку мого ліжка. Довго-довго дивився, погляд був сумний, проте усміхнений, а потім почав розпитувати про все: справи, навчання, життя. І все питав-питав, неначе боявся, що не встигне щось почути, наче кудись поспішав. Про себе майже нічого не сказав, лише те, що сумує. А я, навіть уві сні розуміючи, що це – сон, поспішала розповідати, поділитися всім: і тим, що дім – пустка, і тим, що душа – сам біль. Відчувала поруч його тепло. Прокинулася… темна тиша. А в голові кружляє останнє його: «Внучко!».

«Внучка»… Мимоволі повертаюся в дитинство, яке в моєму серці живе разом зі спогадами про дідуся. Лагідний, увсміхнений, спокійний, він був хорошим господарем і просто чудовою людиною. Пам`ятаю дідусеві казки: з такою любов`ю, з таким теплом в очах переповідав мені кожного дня цікаві бувальщини.

Чомусь зовсім не замислюємося над тим, що людину потрібно цінувати за життя. Бо колись, втративши лише раз, відчуємо пустку. Обривається життя на півструні, яка більше не заграє. Проте весь час буде болісно пронизливою нотою бриніти в наших душах.

«Дідусю! Де ж ти зараз?» – кричу, ніби силою голосу хочу розірвати той простір, що між нами, ніби хочу, аби все зупинилося і ти почув мій голос. Та крізь колючі терни глухої темряви ти мене не почуєш. Лише всміхаєшся у відповідь застиглою гранітною посмішкою з вічності.

Перед очима постають минулі, такі знайомі серцю, картини, боляче врізаються в свідомість і щемлять спогадами. Тоді все навкруги завмирає, змовкає шум, не гріє сонце, зупиняється вода, не дує вітер, оживає лише пам`ять. Ось він – такий рідний і близький, а доторкнутися до нього і розповісти, як він мені потрібний не можу. Хай що не кажуть, а справжнє життя – тут, на землі, де поруч родина, яку ти можеш обійняти, розцілувати і пригорнути до грудей. А там? А там, мабуть, - лише холодні зустрічі душ…