Кажуть, ми з мамою схожі

Люди кажуть, ми з мамою схожі.

Можливо, і долі у нас із нею схожими будуть… та найбільше я б хотіла мати не зовнішню подібність, не однакові долі, бо у кожного повинна бути своя доля і своя дорога в житті. Просто б хотіла мати такий характер, як у моєї мами, таку лагідність, ніжність. До кожного вона усміхнеться, з кожним щиро поговорить.

Дивлюся в її очі і… ніби поринаю в криницю якоїсь світлості, чистоти. І цьому дивуюся. Прожити на землі багато років, пережити не одну зиму із заметіллю, яка не раз студила душу, переступити все те погане, якого в житті було набагато більше, ніж хорошого, проте уміти зберегти вірність своїм почуттям, не відступитися від свого серця, сприймати світ таким, який він є насправді, а не таким, яким його хотілося б бачити, - як їй це вдалося?

Збивала ноги до крові на пройденому шляху, не раз обпікалася вогнем долі. А що ж попереду? А попереду віра – не так у себе, як у своїх дітей. Хто ж не побажає своїм дітям світлого, чистого життя без камінців на дорозі? От і вірить… Вірить, що наше життя буде кращим. Вірить, що те, чого не змогла отримати від долі сама, отримаємо ми.

Хилилася від вітру, наче калина в лузі, проте не нагнулася додолу. І навіть у час зневіри, коли хотілося впасти і вже не піднятися, вона знайшла в собі сили, аби боротися зі своїм життєвим знесиленням, бо тоді в її руках були два маленьких світлячки – її діти, які сонечком світили їй навіть уночі. Так залишилося до сьогодні і так буде завжди. Бо ми, її діти, – її життєва опора, її радість днів щоденних і просто діти.