Зізнання

Аркуш паперу. Темна кімната. Дощ. Тиша. Всі вони, як чорні маги, пророчать мені не життя і не смерть. Тугу.

Пролетіла хвилина, стала між нами і розтягнулася у назавжди: відтепер ти назавжди без мене, я назавжди без тебе. Та як бути без тебе? Як звикнути до цього? Та більше чекати на тебе не буду, твоїх дзвінків, хоча й боюся без них жити.

Велике життя і ми в ньому загубилися. Все, що є в мене – мрії. Я їх нікому не віддам, бо це все, що залишив мені ти. Чиєї у цьому більше вини? Моєї! Бо кохати другого не можу, досі живу тобою одним.

Була б я ангелом, та більше немає крил, мене не манить більше синь небес, без тебе зустрічаю кожен новий світанок. Твої очі будуть довго мені снитися, хоча поруч не буде тебе.

Я жити без тебе, повір мені, боюся. Коли буде мені дуже зле, можна я до тебе прийду. Не буду сумувати, не стану поглядом питати: «Чи кохаєш?», лише дізнаюся, як твої справи. Мені цього буде достатньо, повір!

Світ продовжує й далі жити, світ продовжує й далі кохати, сміятися. Лише для мене зупинився час.

Ось так на осколки розбивається юне життя. Бездумно, по чиїсь прихоті. А серце вірити так не хоче, все шукає потрібні слова і наперекір долі твердить забути все, як марево. Можливо, й дійсно це був лише міраж… Ти все, що було розтоптав і те, що не збулося, – розбив.

Тепер я – кохана самотності. Я була готовою полюбити весь світ, але ти пішов, і я завмерла. Разом із тобою пішло життя.

Розпадаються мрії, розлітаються осіннім листям. Не йди… Нехай буде боляче, я болі вже не боюся. У нас двох міг жити б цілий світ. Міг би… Та ти цього не захотів.

Немає світу мені без тебе, немає сонця, лише плаче дощ. Тебе побачу мимохідь і серце захоче жити знову. Не потрібні мені посмішки інших, бо ти дорожчий їх.

Я йду – не значить я так хочу. Ти не бачиш сліз – не значить, що їх немає, я просто плачу тихо і схлипів не чути. Не живу – не значить я померла. Тільки боляче. А значить? А значить, все всерйоз…