Невідправлений лист

Як я хочу зараз заглянути тобі у вічі, але ти мені чужий.

Зараз пишу лист-зізнання. Вважаєш, це пише моя рука? Ні, це пише моя душа, а рука – лише повиновниця цьому. Не знаю поки що, що зроблю з листом: порву, спалю чи залишу собі. Знаю тільки одне – тобі його не віддам. Навіть не розумію, для чого я це все пишу?.. Ти все одно цього не прочитаєш, не почуєш крику мого серця, не відчуєш мого кохання, не побачиш мій підпис сльозою у кінці листа. Але, ці сльози, зрадницькі сльози, не дають писати. Кажуть, коли найбільшу мрію, якою живеш, яка тільки і підтримує тебе, надає сили, написати на папері, а не тримати в собі, то вона здійсниться. І я в це свято вірю, бо зараз в мене не залишилося нічого, крім віри. І щоб там не було, я допишу свого листа. Ніхто не стане мені на заваді: ні сльози, ні той холод, що між нами, ні зневіра. І тоді… все навкруги закрутиться, заллється світлом, а коли сяйво зникне, то ти будеш поруч.

Не розумію, нащо живу мріями, будую замки надій? Бо знаю, що        щастя буває лише в казках, а казки – лише в книжках, в житті не зустрінеш їх. Хоча, можливо… Знову мрії, мрії…

Як багато ти не знаєш. Як все набридло. Завтра знову побачу тебе. Знову буду робити вигляд, що у мене все добре. Сміятися буду, коли сльози проситимуться назовні. Мою журбу ти не помітиш, мій біль ти не побачиш ніколи! Ти знаєш, так часто буває: спочатку любов проганяють, а потім починають шукати. Моя любов велика. Цікаво, невже ти її не відчуваєш?

Хотілося б всі ці слова сказати тобі, та я не можу. На цьому папері я написала таємницю свого серця. Її не знає ніхто. Та й не хочу я, щоб її хтось знав. Хочу лише одного: щоб ти був поряд. Я знаю, що колись моя мрія здійсниться, велика мрія маленького серця.