Зі своїми приборами в ресторан

Ménage à quatre з Пітером Ґріневеєм

Голландський соус (sauce hollandaise) – вишукана штука. Ним поливають спаржу, броколі, ще якісь несмачні овочі.  Такі прості складники: шмат масла, яйця, вода, лимонний сік і сіль, а на виході – дещо з французькою назвою, смачна приправа для гурманів. Під ним можна навіть замаскувати не надто вдалий кусень риби або не найсвіжіший салат. Хороша річ, оцей голландський соус.

Пітер Ґріневей чудово розуміється на голландському соусі. Він поливає ним цілу телевиставу, щоб потім продавати її по десять фунтів за порцію. Його «Кухар, злодій, його дружина та її коханець» – це театр Шекспірівського масштабу, казан, де вирують пристрасті на кшталт «Отелло» чи «Ромео та Джульєтти». Осучаснений, видозмінений, дещо спотворений. Як жовток у голландському соусі.

Ґріневей заварює епічну трагедію на чотирьох, такий собі ménage à quatre. У меню, окрім вишуканих холодних закусок і профітролів, подається секс у різних його варіантах – від вуайєризму до злягання в публічних місцях, від садизму до кохання з незнайомцем. Режисер тицяє оголені й напівоголені принади Джорджини (Гелен Міррен) ледь не в кожен кадр, перевдягає її, наче ляльку, в різнокольорові сукенки, а потім ще й змушує вдавати з себе копію Єлени Фурман у хутрі. Однак навіть зухвалий Ґріневей не бунтує настільки, щоб зрівнятися з Рубенсом у захопленні пишним жіночим тілом: Міррен – акуратна, придатна для широкого екрану версія барокової краси. Жоден Кавалерідзе не поєднував скульптуру з кіно настільки, наскільки Ґріневей поєднав з ним живопис.

У «Кухарі…» все приготовано хрестоматійно правильно: Злодій – чорнявий, неголений, антисеміт, расист і садист – словом, кепська особистість. Кухар – естет і ляльковод, а на додачу француз, ще й зіграний французьким актором Рішаром Борінже (Борінже, цей чоловік з очима шахтаря, до слова, за рік до «Кухаря…» сам виконував роль скаженого чоловіка-ревнивця Бориса у «Ліворуч від ліфта» Едуара Молінаро). Освітлення сцени змінюється, і герої постають у різних барвах веселки: Ґріневей – художник, йому занадто важко зупинитися на одному кольорі – він хоче поквецяти пензлем у кожній баночці.

Однак далі цікавинки стрічки не вичерпуються. Ґріневей цілих дві годин сполучає в кадрі різні види фізіологічних процесів, повсякчас повторюючи, що гидота й задоволення між собою пов’язані. Гуска умертвляється, общипується, готується й набуває нової краси, а потім вже ця, рукотворна, її краса поринає в шлунки й кишечники, щоб зникнути назавжди. І певне задоволення, яке отримують глядачі, спостерігаючи за інтимними сценами головних героїв, також має свою ціну – фінальну хвилину розплати, рахунок, виставлений Ґріневеєм за гротескне видовище. Тут герой Тіма Рота затулив би очі своїми мереживними рукавами.

«Кухар…», звичайно ж, не просто історія жінки-жертви, що рятується в обіймах першого-ліпшого антипода свого чоловіка. Ґріневей ніби вирізає сюжет класичної англійської соціально-побутової драми й накладає його то на бароковий, то на ретро-футуристичний антураж. Його коханці – Адам і Єва, перші, хоча й не надто свіжі люди (знову ж таки стане в нагоді голландський соус), і їхнє гріхопадіння неодмінно мусить закінчуватись смертю. Модерна постановка вічної трагедії – тут туго зашнуровано лише Джорджину, решта ж передбачає довільне трактування. Тепер всмак можна порівнювати уряд Тетчер зі Злодієм, який плутає власну жорстокість з турботою про всіх навколо. І досхочу можна полемізувати про те, наскільки захищеними є діти в Британії й чи варто реформувати інститут шлюбу в Сполученому Королівстві. Однак не кожен герой,  що приносить свої прибори в ресторан, є уособленням виконавчої влади. Він може бути звичайнісіньким придурком.