Ті похмурі

Може Тім Бертон і не знає всіх подробиць формування меню для банкетів на пост-совєтських просторах, однак він явно небайдужий саме до вінегрету.

Вінегрет – один з тих салатів, які завжди залишаються недоїденими після торжества. Відра «олів’є» тануть на очах, миски з «мімозою» зникають в тарілках гостей за лічені секунди, а від ронделів з «шубою» мало що зостається вже після перших трьох тостів. Тоді як традиційна окраса святкового столу – вінегрет – цнотливо стоїть собі, й його спокій лише іноді порушують жінки на дієті та вегани.

Може Тім Бертон і не знає всіх подробиць формування меню для банкетів на пост-совєтських просторах, однак він явно небайдужий саме до вінегрету. Інакше й не назвеш останній вичавлений ним кінотвір – «Похмурі тіні».

Стрічка інтерпретує сюжет популярного в шістдесяті-сімдесяті роки однойменного американського серіалу. В центрі оповіді – проклятий відьмою-полюбаскою Анжелікою (Єва Ґрін) вампір Барнабас Коллінз (Джонні Депп), який через двісті років після смерті відчайдушно намагається повернути собі кохання та відновити родинну справу.

В таку банальну історію з передбачуваним до скреготу зубів сюжетом Тім Бертон спробував втиснути всі недоїдки колишніх делікатесів, що містились у його коморі – він їх ретельно проварив, подрібнив і змішав. У стрічці легко впізнати талановиту руку майстра, що її створив, однак марно чекати на оригінальність його витвору – порція «Тіней» по-справжньому потішить лише найвідданіших фанатів тандему Бертона й Деппа. Вичерпався не сам режисер – здається, що головним недоліком стрічки є відсутність нетривіального сценарію, або хоча б такого, який можна було би назвати класикою (як у попередньому кінополотні Бертона – «Алісі в країні чудес»). Адже добротна затхлість прийомів, холодне забарвлення кадру й передбачувані складники бертонівських стрічок виглядають мило і трішки божевільно, лише коли накладаються на цікаву історію. Неправильно ж змішувати яскраве дарування Бертона з зашарпаною казкою, що аж кишить старими героями, які перетягують на себе левову частку екранного часу.

Можливо, творці стрічки мали намір врівноважити пишність антуражу примітивністю оповідки, та чому ж тоді вони силкувались напхати у фільм якомога більше героїв, жоден з яких – окрім персонажів Деппа й Ґрін – майже не здобуває нагоди розкритись? Тож глядачеві залишається тільки милуватись формою цього вінегрету, рецепт якого ясний, як весняна днина.

Роль буряка в салаті «Похмурих тіней» виконує, звісно, Джонні Депп. Він забарвлює всю стрічку в багряний відтінок свого персонажа-вампіра Барнабаса. Й хоча образ його героя претендує на гротескну копію Дракули в виконанні Макса Шрека з геніального «Носферату» Мурнау, та навіть грим не спотворює впізнавані риси містера Деппа, приземляючи його персонажа до модних кровопивць-півоньок. Барнабас – марнославний потойбічний убивця, спроможний, однак, на сентиментальні почуття, та такий, що не цурається цілком земних задоволень з хтивими жінками. Його вампіризм – умовність, яка дозволяє вималювати в стрічці кілька кумедних сцен (як-от денний сон у шафі чи прогулянки під парасолькою) та зробити фільм актуальним і привабливим для широкої аудиторії. Назагал же герой Деппа дійсно нагадує буряк – дістаний з комори, ретельно оброблений і приправлений за смаком.

Єва Ґрін чудово впоралась з роллю цибулі в вінегреті. Вона додала гостроти й брутальності до «Похмурих тіней», і дещо врівноважила засилля Джонні Деппа в хронометражі. Кращої акторки для ролі злющої, жадібної й мстивої відьми годі шукати – ця вухаста й грудаста європейська родзинка, звісно, приречена на сексуально забарвлені іпостасі після свого ню в «Мрійниках» Бертолуччі. Й як би її не готували, різкий смак цибулі ні з чим не сплутаєш – навіть якщо вона виглядає, як капловуха пергідрольна білявка.

Зі знаної Мішель Пфайффер та інженю Белли Гіткот вийшли непогані морквини. Причому місіс Пфайффер – це овоч злежаний, та добре збережений, а міс Гіткот – свіжа городина, щойно з грядки, струнка й солодка. Перша грає спадкоємицю роду Коллінзів – Елізабет – сильну, та вкрай знуджену й розчаровану життям жінку, якій до лиця пишні зачіски й рушниця. А от юна австралійська красуня Белла Гіткот втілює на екрані кохану упиря-Барнабаса – Жозет, та її реінкарнацію – Вікторію. Щоправда, ця любовна лінія видається зовсім нікчемною на тлі пристрасних стосунків Барнабаса й Анжеліки. Ет, ні: вона просто видається нікчемною.

Хрумкий солоний огірочок – це, беззаперечно, Гелена Бонем-Картер. Її п’яничка-доктор Джулія виділяється на тлі решти героїв, трохи відтіняє їх своєю мультяшністю, та вкупі з відьмою Анжелікою привносить у вінегрет сексуальні нотки. Однак без цього персонажа «Похмурі тіні» втратили би хіба ефектну кінцівку.

Окремої уваги заслуговує горошок, так недбало увіткнутий у цю закуску: юна Керолін (Хлоя Ґрейс Морец) та Девід (Гулівер МакҐрат). Присутність міс Морец, яка вже й самого Скорсезе називає просто Марті, – це данина моді на акторок-підлітків, наділених, нібито, дивовижним талантом. Подивитись на it-girl прийдуть мільйони тинейджерів, тож цей зелений горошок має більше спільного з кольором грошей, ніж зі свіжим акторським даром. А на маленького Гулівера просто любо-дорого глянути – якщо ви його взагалі помітите, звісно.

Заправлений кров’ю вінегрет під назвою «Похмурі тіні» за класичним рецептом Тіма Бертона, що подається в ретро-мисці з візерунком 70-их років – це холодна закусочна страва, після якої виникає нездоланне бажання посмакувати чимось ще: хоча би «Дракулою Брема Стокера», «Інтерв’ю з вампіром» або навіть «Носферату». Аби тільки заїсти приторний, набридливий присмак Джонні Деппа та змарнованого на казна-що перфекціонізму Тіма Бертона.