Зірки української естради – з вдячністю захисникам Вітчизни Відомі українські

Відомі українські співаки піднімають бойовий дух поранених бійців

Зірки української естради – з вдячністю  захисникам Вітчизни

Відомі українські співаки піднімають бойовий дух поранених бійців

У головному військовому шпиталі Міністерства оборони у Києві, де лікуються поранені в зоні антитерористичної операції військовослужбовці, відбулася  "Акція вдячності" захисникам Вітчизни за участю відомих українських співаків.

На подвір’ї Головного військового шпиталю – не просто людно, воно перетворилося на імпровізовану концертну залу під відкритим небом. На сидячих місцях – бійці й офіцери, поранені в боях під час АТО, ветерани минулих воєн і Збройних Сил, які проходять лікування в шпиталі. А на передньому плані – «персональні сидячі й лежачі місця» - інвалідні візки, каталки, ліжка, в яких «виїхали» на концерт глядачі. Навіть важкопоранені, з ампутованими кінцівками, лежачі пацієнти були на центральній площі шпиталю. Родичі, друзі поранених бійців, медперсонал… Волонтери частують бійців фруктами, тістечками, напоями… Ялиночки прикрашені сердечками з побажаннями від артистів, дітей і просто небайдужих людей.

Можна дивуватися мужності цих юнаків і чоловіків і захоплюватися ними. Ще більше вражали їхні очі —  сповнені надії і впевненості.  Перед очима постають кадри з фільмів про Велику Вітчизняну війну, коли фронтові концертні бригади виступали перед пораненими. Невже історія повторюється?

Зараз у шпиталі  лікується близько 800 пацієнтів, 127 з них прибули з зони АТО. На жаль 10 бійців знаходяться у дуже важкому стані, з тяжкими пораненнями. Їм, звісно, було не концерту, але артисти передали їм подарунки й побажання одужати й повернутися в стрій, до родини. Більшість військових вперше бачили й чули «вживу» відомих виконавців.

Музиканти вважають, що зараз ніхто не може стояти осторонь подій у країні. Тож допомагають батьківщині чим уміють – своїм мистецтвом. Співачка Тоня Матвієнко каже: цей виступ для неї особливий, вона як ніколи хвилювалася і навіть не могла згадати своєї пісні. Артисти запевняють: до акції долучилися завдяки соціальним мережам, де і побачили заклик від організаторів узяти в ньому участь. Самі ж ініціатори головним своїм завданням вважали підняття бойового духу поранених.

Перед пораненими виступили Олександр Пономарьов, Валерій Харчишин і група «Друга ріка», Тоня Матвієнко, Арсен Мірзоян (який побував у зоні бойових дій, а повернувшись звідти, написав пісню), Віталій Козловський, Наталія Бучинська, Володимир Ткаченко, Віктор Павлік, скрипач Ігор Коцюбинський, Анна Завальська, дитячий ансамбль центру «Парадиз», колектив «Студія «Квартал 95», Дмитро Монатик, Alyosha, Аліса Мілош, продюсерський центр Потапа “Mozgi entertainment”, група «Время и Стекло»,  Надія Старцева, Андрей Kishe, квартет Kiev Tango Project. Ведучими концерту були  Дмитро Оськин і Марічка Падалко.

Окрім того, артисти допомогли бійцям не тільки піснею, а й ділом: закінчився збір коштів на медикаменти для військових. Зі сцени оголосили суму – вдалося отримати близько 160 тисяч гривень. Але гроші продовжують надходити від усіх небайдужих. «Акцію вдячноності» підтримали клініка «Борис»  (передали гроші й медобладнання) і музичний канал М1.

"Велике спасибі цим хлопцям за мирне життя, яке ми маємо тут сьогодні. Воно, на жаль, не у всій Україні, але завдяки таким хлопцям є шанс, що у нас скоро запанує мир. Дуже важко зрозуміти, що насправді відбувається. Але знаю, що ця війна зачепила кожного з нас. Я лише хочу, щоб швидше настав мир, і щоб країна пишалась своїми героями. Впевнений, що так воно і буде", - сказав лідер «Кварталу-95» Володимир Зеленський. І додав: «Для артиста не повинно існувати ніяких криз. Криза – всередині в нас. Сьогодні артисти повинні їхати туди. Де вони потрібні – в місто, село чи робітниче селище. І в зону бойових дій. Потрібно працювати й жити на силі, на волі, на духові. Все в нашій країні «начебто». Реальні, не «начебто» лише поранені й загиблі». Про це була й пісня «Кварталу-95» «Я люблю свою Родину».

 "Я навіть не можу знайти слів, щоб висловити подяку нашим солдатам. Мені важко стримувати емоції, дивлячись на них. Низький їм уклін", - зазначив Валерій Харчишин.

«Ці хлопці – вже герої. Вони вже ввійшли в історію. Голоане, щоб ця історія про них не забула», - зі сльозами на очах говорить Анна Завальська, - «Мій дідусь був військовим і я не за чутками знаю, що таке військова присяга, честь, обов’язок. Звичайна людська співучасть, співчуття можуть зробити дуже багато».

- Я ніколи не могла навіть подумати, уявити, що в наш час Україна знову палатиме у вогні, що на нашій землі знову будуть воювати й гинути люди, - з болем говорить народна артистка України Наталія Бучинська, - І хто на нас напав?! Адже це – народ, разом з яким ми пліч-о-пліч вистояли Велику Вітчизняну війну, здобули святу Перемогу!.... Я хотіла б провести паралелі між тією війною й сьогоденням… Але дуже боляче!... Необхідно всіма силами зберегти мир, такий нестійкий, такий примарний!.... Дуже хочеться, щоб подвиг і героїзм бійців, які сьогодні захищають нашу Вітчизну, залишився у віках, як подвиг їхніх дідів і прадідів. А головне, щоб усіх учасників бойових дій, особливо тих, хто отримав поранення і сім’ї тих, хто загинув, підтримував уряд. У всіх відношеннях: і морально, і матеріально, і соціально.

А підтримка хлопцям дуже потрібна. Їхні історії життя й військового подвигу схожі одна на одну – такі ж трагічні й сповнені мужності.

40-річний Олег Чеботар із Миколаївської області, старший сержант 79-ї аеромобільної бригади отримав важку контузію в бою під Зеленопіллям. Зараз чоловік не говорить, погано чує й бачить. З ним працюють не лише лікарі, а й психологи та психотерапевти. Весь час біля нього знаходяться його сестри, а вдома чекають мама й 16-річна донька.

Валерій із Обухова, боєць 72-ї механізованої бригади на Сході – з березня. Каже, що обмундируванням і зброєю їхній підрозділ держава забезпечила, а от бронежилет він отримав аж у липні, напередодні рокового бою під Амвросіївкою. Щоправда, колеги з Обухівського молокозаводу «Лукавиця» купили й передали йому «бронік» ще раніше. 15 липня Валерій отримав вісім осколкових поранень, серед них – у хребет. Зараз він уже почувається майже героєм, - сам ходить, правда, за підтримки родички. Боєць каже, що у його пораненні, у гибелі сотень українських військових винне, в основному, бездарне командування. Хлопець розповідає, що найважчим на війні для нього була відсутність питної води: «Спочатку ми брали воду із ставка, потім домовилися з Амвросіївською птахофабрикою». Зараз  він скаржиться лише на сильні головні болі, й на те, що не всі осколки вдалося медикам витягнути. Переживає за друзів, які залишилися на війні, каже, що вони телефонують мало не щодня.

19-річний Максим Руденко з Черкащини, контрактник 72-ї механізованої бригади два місяці тому під Маріуполем отримав тяжке поранення в живіт. Ушкоджені всі внутрішні органи. Незважаючи на те, що він поки що пересувається в інвалідному візку, юнак твердо вирішив, що він обов’язково одужає (заради рідних, друзів і коханої дівчини), приїде додому, відгуляє весілля з коханою йповернеться назад на службу

— Я був поранений осколками під Красним Лиманом, - розповідає десантник-контрактник 25-ї Дніпропетровської бригади Анатолій. Навіть в інвалідному кріслі він сидів одягнутий по формі, в блакитному береті, а здорова нога – в берці. — Розірвався РПГ Осколки попали мені в ногу, в очі. Від більш серйозних наслідків мене врятували паспорт і військовий квиток, які були в нагрудній кишені. Їх пробило наскрізь. Осколок з ока мені навряд чи зможуть витягнути, але як тільки стану на ноги, знову піду воювати. За свою сестру, яка весь час поруч зі мною, за свою дівчину, яка чекає мене зі шпиталю, щоб відразу після мого повернення стати моєю дружиною, за своїх батьків, друзів, за свою Батьківщину».

А ось на пересувному ліжку весь у медичних апаратах, швах, шрамах і бинтах лежить Олександр, капітан-вертолітник  із Олександрії.  На чоловікові немає живого місця. Лише очі й посмішка, а ще – рука, за яку міцно тримається його дружина Наталя. 29-го травня під Славянськом терористами із росіийського ПЗРК було збито вертоліт МІ-8.  Загинуло  14 військовослужбовців, у тому числі й  генерал Сергій Кульчицкий. З усього екіпажу й пасажирів вертольоту невідомо яким дивом вдалося врятуватися лише Олександру. З тяжкою контузією, переломом хребта, пораненнями голови, рук і ніг йому вдалося вижити. Зараз він уже може жартувати: «Кістки заростуть, м'ясо наросте. А далі – знову на службу. Інакше й бути не може. Я нікому не зможу дивитися в очі, якщо залишуся в тилу»

24-річний Олег Березовський, офіцер-спецпризначенець із Олександрії, який втратив обидві руки, про своє поранення й подальшу долю говорив дуже неохоче. 3-го липня під Нколаєвкою його підрозділ з шести БТРів потрапив у засідку. Обстрілювали їх, за словами Олега, з усього, з чого можна було стріляти. З важкими  втратами бійцям вдалося вирватися. Разом з пораненими бійцями молодий офіцер потрапив спочатку до лікарні в Красному Лимані, потім їх переправили в Харківський шпиталь, а вже звідти його санітарним літаком – до Києва. Олег тримається напрочуд бадьоро, каже, що все буде добре, до  всього можна призвичаїтися, адже є сучасне протезування. Жалкує, що доведеться залишити військову службу, яка була сенсом його життя, але вже має плани на майбутнє, які вирішив поки що не розкривати. Доведеться вчитися Жити. На запитання хто і з ким, на його думку, воює зараз на Сході країни, офіцер, на мить задумавшись, якось невпевнено, відповів: «Воюють слов’яни зі слов’янами. На жаль… А ще, проти нас воюють різного роду найманці, серед яких є й вихідці з Кавказу…». Сепаратисти, на думку спецпризначенця, це «люди, які не хочуть підкорятися новій владі, бунтують проти діючої влади». Та ким би вони не були, рук, здоров’я мирного життя Олегові вони не повернуть.

Варто зазначити, що всі без винятку, і пацієнти шпиталю, і їх родичі безмежно вдячні медперсоналу  волонтерам за турботу, постійну підтримку й повне забезпечення ліками й усім необхідним для одужання. А такі концерти дійсно допомогають і підтримують.

Медики шпиталю теж дуже вдячні волонтерам, адже Волонтерська сотня показала, шо вона набагато ефективніша від бюрократичних структур, мобільніша й оперативніша.

Головне, разом допомогти пораненим і постраждалим повернутися до мирного життя!

Наталя Плохотнюк