Чому я боюся навчатися на журналіста в Україні?

Можете обізвати се творіння черговим рожевим плаканням на тему «як все погано, мене ображають». Але…

Так! Я боюся стати журналістом в Україні. І не тому, що влаштуватися на адекватну роботу з АДЕКВАТНОЮ заробітною платою не так то й просто. Хоча це теж величезна проблема. Боюся бути журналістом з інших причин. І ймення їм: цензура, ставлення людей до журналістів і… самі журналісти. Що ви кажете? У нас не має цензури? Так, номінально не має. І політичних опонентів у нас ніхто не переслідує. А підприємці на Майдані справді наламали плиточок на двісті тисяч гривень. І справу Гонгадзе давно розкрили. Й журналісти у нас перестали зникати. А рейтинги незалежних світових та Неполітичних організацій куплені, всі як один. Або помиляються. Бо свобода слова в Україні живе й процвітає, як комунізм у СРСР. Й народ слухає це вільне й свобідне слово й заїдає його бутербродами з гречкою та борошном. Покращення, панове. І люди в нас журналістів люблять, цінують і поважають. А самі журналісти чесні й порядні. Всі, як один. Пробачте, відволікаюся від теми. А тепер по порядку.

Жив-був собі маленький хлопчик, що дуже мріяв стати журналістом, але не знав – з якого боку до тої складної справи підступитись. Одного разу він подумав-подумав, і вирішив спробувати вступити на факультет журналістики. І, о диво, в нього вийшло. До цього історичного моменту хлопчик свято вірив в те, що в Україні є вільні ЗМІ й цензури не існує. А головне – журналіст є таким собі лікарем, що діагностує хвороби суспільства. Виявилося, що міфічний і незалежний журналіст в Україні – патологоанатом. Який констатує причини. Смерті. Активного суспільства, чи то суспільства, як такого, чи то свободи слова. І, як паталогоанатому, журналісту часом всеодно, що хтось за гроші продає себе, свою честь, заради якихось жлобських 50-100 гривень. А паталогоанатом звик розтинати людей, у нього не має емоцій. Чи не так?

 А ще виявилося, що журналісти теж хочуть їсти. Тому гроші потрібні. Й неабиякі. Тож деякі ЗМІ час від часу роблять замовні матеріали. За грошенята. І писати цю брудну роботу доводиться… студентам. Зазвичай. А що? Їм потрібна практика. І можна не платити. Чому б і ні? А потім друзі-студенти бідкаються, що їх матеріали у досить відомих ЗМІ, підписані чужими іменами. Прикладів наводити не буду – хто хоче себе тут впізнати – упізнає.

 На додачу виявилося, що журналістика – це клятий бізнес. І виграє той, хто вміє крутитися. Саме тому наші медійники, зазвичай, пхаються за аудиторією. Адже рейтинг робить три речі: гроші, секс та насилля. Крім того, виявилося, що існує безліч «негрів», що ішачать за копійки для окремих видань. Або продають власні ідеї за гроші. І з того живуть. А наші видання публікують «унікальні авторські матеріали». Ага, аж триста разів. Аби в цьому пересвідчитися, варто зайти на кілька бірж праці в інтернеті, де окремі особи ладні за 10 рублів написати цілу аналітичну статтю.

Ставлення людей до журналістів – то взагалі окрема тема. Скільки я вже стикався з тим, що журналістів таврують запроданцями. Коли при знайомстві ти кажеш людини, що вчишся на журналіста, людина скривлює фізіономію і видає на-гора : «А-а-а, журналіст»… чи просто обзиває продажною сволотою. За що? Питання. Хоча, прості люди більше знають, хто продажний, а хто – ні. Певно, дали привід. Найсмішніше те, що продажною можуть назвати навіть замітку на п’яток рядків. І правильно – проблеми негрів нікого не хвилюють. А те, що замітка може бути написана з прес-конференції, де організатори змагалися у «прогинанні» перед політиками – не виправдання. У будь-якому разі інформація має бути оприлюднена. От і виходить, що продаються журналісти навіть без грошей. Головне правильно побудувати подію.

А тепер найсмачніше – цензура. Чи то її розквіт, вже й не знаю. Тут справді стає моторошно. І згадуються розповіді викладачів про пресу часів СРСР – дозована похвала і критика. Але головні герої матеріалів затверджені «там», «на горі». Й відступати від тих затверджених сценаріїв не можна. От і виходить, що їдеш ти на подію, знаючи – які питання задавати можна, а які не бажано. Бо хто зна, що може трапитися. Може в тебе потім наркотики в кишені знайдуть. Або зброю вдома. Різні, там, пістолети-кулемети, гранати й вибухівки. А може взагалі звинуватять у розповсюдженні дитячої порнографії. Щоб не викрутився. І думай тут, що дорожче – власне життєве благополуччя чи свобода слова. Що казати про ЗМІ, якщо наші «цензуристи» примудрилися запустити руки у найбільш свободолюбний простір – в інтернет. Скажіть, це адекватно, коли людину за публікації в блогах викликають на «особисту розмову»? Як на мене – ні. Аж смішно стає, коли в людей беруть розписки про «не крити кування» влади у власних блогах. А ще можна згадати напади на журналістів та їх зникнення. Приміром, напад на представників Чорноморської телерадіокомпанії. Або погрози окремим редакторам видань за можливі критичні матеріали в бік провладних сил. Чи то зникнення Валерія Клєментьєва. Сильно намагалися шукати журналіста харківські міліціонери? Версія слідчих шита не те що білими, кислотно-зеленими нитками. Але Клєментьєв зник «без вісти». І найстрашніше в цьому – не те, що журналістів б’ють чи вбивають. Страшна байдужість людей. Бо в них «покращення сьогодні», гречка по 16 гривень і борошно по 2 кіло на руки. Хіба їм є діло до «якихось там продажних журналістів». Найкраще, на що можна сподіватися – мовчазне співчуття. У гіршому випадку скажуть «Дострибався! Так тобі й треба». Питання – а задля чого стрибати? Задля нікому не потрібної свободи слова? Як на мене, українське суспільство ще не дозріло до проблеми вибору між «хлібом і зрєліщамі» й свободою слова. І виходить, що краще влаштуватися десь біля керівників, писати для них матеріали, малювати молочні ріки й розповідати, що інфляції не має, дефолту не буде і реформи у нас лише позитивні. Головне, вирізати з матеріалів коментарі спеціалістів. Які розкажуть, що реальна інфляція відрізняється від декламованої принаймні на 5 відсотків (виправте мене, якщо помиляюся), що з економікою в Україні зовсім не все гаразд, що реформи не продумані і т.п. І будуть тоді в журналістів машини, квартири, гроші для відпусток на Канарах і Сейшелах. І покращення наступить. Принаймні для окремих осіб. Тоді можна буде скільки завгодно виправдовувати обшуки у бєлозерських, бесіди з блогерами та закриття різних ТРК. Формуємо комфортний інфо-простір для влади, панове. А та свобода… кому вона потрібна? Журналістам? Може й так. Та хто погодиться проміняти квартири, машини та сите життя на примарну совість, яку навіть не помацати.