Політичні підсумки-2011. Про владу в опозиції і опозицю у владі

Рік, що минає, позначений для України і світу нечуваною і неможливою ще минулого року новиною – Юлія Тимошенко знову у в'язниці. На жаль чи на щастя, але тепер вже надовго.

Підсумовуючи 2011 рік потрібно вказати на декілька його характерних ознак – фактичний занепад "Батьківщини" і зникнення опозиції, реформи і зміни у Партії Регіонів та команді Президента, радикалізація виступів різних верств населення, а також надмірна активність новоявленого "лідера" опозиції Арсенія Яценюка.

Почнемо з останнього. Арсеній Петрович з часу своєї поразки на президентських виборах, здавалося б, мав порозумнішати і зробити висновки. Проте, вочевидь, є обставини непереборної сили, які не дають панові Яценюку це вчинити.

Чим більше з початку року розкручувався маховик репресій проти бютівців і особисто Тимошенко, тим активнішим ставали Наталя Королевська і Арсеній Яценюк, претендуючи на місце леді Ю. Однак, якщо Королевська зробила ставку на керований хаос і збирається шантажувати вождів "Батьківщини" масовими заворушеннями під своїм керівництвом, то Яценюк пішов протилежним шляхом, намагаючись копіювати "месіанство" Віктора Юшенка.

На жаль, у Арсенія Петровича усюди просто-таки випинає відраза до людей та своїх колег, спонсорів і покровителів. Якщо ви спілкувалися із Арсенієм або бачили його спілкування з людьми, то ви помічали, що він нікому не тисне рук, ні з ким особливо не вітається і веде себе досить зверхньо. Він не цінує людей, вочевидь, вважаючи, що усі йому щось винні.

Що стосується відрази до людей і бажання "королівського життя", то Арсеній Петрович тут може дати фору навіть голові Уряду Миколі Азарову і всім разом узятим опозиціонерам. З близьких до Арсенія Яценюка джерел нам вдалося дізнатися, як проводить свою діяльність людина, що претендує на роль лідера опозиції.

Арсенія Яценюка охороняє декілька охоронців одразу, чого немає у жодного народного депутата чи колишнього спікера парламенту або навіть президента. При чому, "народний" лідер ходить із охороною усюди, навіть у ті місця, де вона непотрібна за визначенням. Окрім охорони власної його супроводжують працівники Управління державної охорони. При чому, окрім супроводу використовується спецзв’язок і спеціальні засоби приглушення шумів та засоби від прослуховування.

Перед будь-яким візитом Арсенія Петровича до місць громадського харчування працівники Управління державної охорони (!) приїжджають на вказане місце, перевіряють його і знімають проби із продуктів та приготованих страв. Там же оглядають місце на предмет вибухових чи небезпечних для життя речовин. Скажіть, кого з інших політиків, окрім очільників держави, так охороняє державна охорона? А, головне, на якій підставі і за який кошт?

Під час подорожей у регіони Арсенія Яценюка супроводжують не лише машини, які змінюють номери, щоб запобігти відслідковуванню, але й спеціальні автомобілі ДАІ, при чому у кожному регіоні, куди приїжджає Яценюк. На всіх машинах Арсенія Яценюка – проблискові маячки, які заборонені чинним законодавством. І якщо "Українська правда" й інші видання показують машини Олега Ляшка чи Віктора Януковича-молодшого і критикують їх, то чому у випадку із Яценюком ніхто нічого не пише і не розповідає? Чи він – заборонена тема? Тоді виникає питання – ким?

Виникають і ряд інших, не дуже приємних для "опозиціонерів", питань: хто і за який кошт так пильно охороняє і забезпечує діяльність лідера однієї політичної сили? І чому при всіх цих нюансах колеги по "опозиції" все-таки не зневажають Яценюка, а готові із ним об’єднуватися? Чи "опозиція" теж вже все для себе вирішила?..

Єдиною людини, якої зараз не вистачає для того, щоб припнути язика й інших місць Яценюку, є Юлія Тимошенко. Проте, все скидається на те, що сидітиме Юлія Володимирівна усі відведені їй роки, позаяк у її звільненні не зацікавлений ніхто, включно із її власною політичною силою, яку нині лихоманить від чвар усередині команди.

Юлію Тимошенко могли не заарештувати і не посадити, якби… Якби фракція "БЮТ-Батьківщина" виходила на мітинги повним складом із усіма своїми помічниками (а їх, нагадую, може бути до 31 у кожного нардепа) та радниками. Якби той автозак із Юлею все-таки не випустили. Якби бютівці активніше відстоювали все, що відбувається із їх лідером до суду, а не тільки під час нього. Якби народні депутати пам’ятали, що зобов’язані своїм місцем у парламенті жінці, без якої БЮТ перетворюється на звичайне "Б". Якби після жовтневих гарячкових заяв і нечисленних мітингів опозиція спромоглася на щось серйозне на захист Юлі, а не зірвала Угоду про асоціацію між ЄС та Україною. Якби…

Тепер, вочевидь, Юля сидітиме довго, адже в цьому є "заслуга" і її товаришів по опозиції, яким вигідніше поливати брудом Україну за кордоном, аніж робити щось корисне усередині держави. На тлі цього колись монолітна "Батьківщина" почала тріщати по швах, а маленькі "князьки" – претендувати на крісло Мами (як її лицемірно назвала Королевська). Раптові перевибори керівника фракції, чвари в регіональних організаціях та війна груп впливу у партії вийшла з-під контролю після фізичного усунення Юлії Тимошенко від активної політичної боротьби. Але і тут треба віддати належне стратегам, які писали сценарії: відомо, що розбрат у ворожому стані – передусім заслуга майстрів комбінацій іншої сторони.

Партія Регіонів поступово все більше перетворюється на політичного монстра, якими були НДП, СДПУ (О)  та "Наша Україна" колись. Злиття дрібніших партій, приєднання "перебіжчиків", формування альтернативних центрів впливу – все це захищає ПР від конкуренції, але тим самим формує конкуренцію усередині політичної сили. І тепер старі "аксакали" і "батьки-засновники" ПР можуть залишитися без своїх "багнетів" у парламенті і важелів впливу на ситуацію у Верховній Раді і державі. Проблема "перебіжчиків" лише одна – зрадник зрадить завжди. Тому я би особисто міцно подумав перед тим, як брати на прохідні місця чи округи тих, хто зрадив не одну команду.

Адміністративна реформа, яку почав Президент України наприкінці минулого року одразу трохи спантеличила бувалих чиновників. Однак вже згодом, навесні, вони почали відходити від шоку та повертатися у свої насиджені десятиріччями кабінети. На жаль (чи на щастя?) Президент не у змозі поламати систему, яка вибудовувалася роками до нього, тому обіцяне скорочення держапарату вилилося у значне його збільшення. Яскравий тому приклад – пропоноване проектом бюджету-2012 збільшення витрат на правоохоронні органи при тому, що порядку і законності явно не додалося.

Адміністрація Президента теж потрапила під "круті віражі" адмінреформи. Але в АП було скорочено не співробітників, а їх функціонал. Шляхом реформи було позбавлено статусу заступників глави Адміністрації Ганну Герман, Олену Лукаш, Андрія Портнова, Андрія Гончарука. Але якщо три останніх зберегли свій вплив у ввірених їм питаннях, то Ганна Миколаївна стрімко втрачає владу і можливість варіювати гуманітарну й інформаційну політику держави. Адміністрація загалом не втратила свого положення "мозкового центру", проте активно втрачає бали на ниві гуманітарної, інформаційної, мовної, військової політики у зв’язку із малою увагою до питань цих галузей на Банковій.

Окрім того залишається проблемою кадрове забезпечення влади та процесу прийняття рішень. Молодих управлінців ніхто ніде не чекає, позаяк законодавство про державну службу виписано занадто суворо, а критерії відбору на держслужбу можуть пройти не молоді спеціалісти, а тільки загартовані боями за кабінети ветерани держслужби. Тому і вектор розвитку нашої держави визначають пенсіонери і люди старшого віку, а не молоді й енергійні, амбіційні і талановиті люди. Що казати, коли за останній рік головними проблемами у нас в державі стали питання пенсій і соціальних виплат, позаяк питання забезпечення роботою і житлом українців не хвилюють ані високі кабінети влади, ані не менш високі кабінети опозиції.

Проблемою як влади так і опозиції є відсутність нових облич і нових підходів у творенні політики. Причина проста: "зубри" і "мастодонти" бояться, що їх потіснять, не розуміючи того, що досвід і знання будуть необхідні завжди. У тій же Адміністрації Президента чи Верховній Раді панічно бояться нових людей, вважаючи їх загрозою не лише для свого майбутнього, але й майбутнього своїх дітей та онуків. Що вже казати про нижчі щаблі влади!

Цього року активізувалося електоральне поле "третьої сили". Так. На ньому почали активно грати Олег Ляшко із створеною ним Радикальною партією, після виходу із "Сильної України" Олександра Кужель, намагається у міру можливостей активізуватися Святослав Олійник із своєю "Україною майбутнього". Чи зможуть вони чогось досягти – покажуть час і вибори. Проте в очі кидається одна деталь, яку не можна не назвати: на тлі постійного висвітлення позиції та демонстрації усіх "потуг" Арсенія Яценюка та очільників "Батьківщини" ЗМІ дуже мало згадують інших політичних гравців, які грають не за владу і не за парламентську опозицію. Це, у свою чергу, наштовхує на думки, що при такій інформаційній політиці насправді дуже важко відрізнити за згадуваністю у пресі де влада, а де "опозиція". Відповідно, за останній рік надзвичайно зросла вага соціальних мереж, де політики можуть вільно висловлюватися незалежно від підтримки чи ігнорування їх позицій ЗМІ. Тому все частіше Facebook та Twitter стають такими ж новинними майданчиками, як і будь-які заздалегідь сплановані події. Окрім того, через блокаду у пресі якраз соціальні мережі дають можливість людям поспілкуватися із політиками, які претендують на роль "третьої сили", а ті, у свою чергу, можуть встановити безпосередній контакт із людьми. І тому, попри негативне ставлення у Партії Регіонів, "Батьківщини" і "Фронту змін" до нових політиків і проектів, саме ці політики набирають реальну, а не віртуальну вагу через безпосереднє спілкування із своїми виборцями. Окрім того, якщо навіть Віктор Янукович вже заявив, що вчиться користуватися ipad'ом, то, можливо, все-таки щось в інформаційному світі для нас зміниться на краще.

Одним із найголовніших трендів цього року стали виступи громадськості, які вже почали переходити межу ненасильницького опору діям влади. Поки що все це виливається у ламання парканів та огорож перед адмінбудинками, вимогами дослухатися до проблем людей і по більшій мірі конструктивними закидами. Проблема полягає тільки у тому, що тепер навіть громадянське суспільство розколюється на провладне і опозиційне, хоча має бути монолітним і позаполітичним. Взяти, до прикладу, ті ж самі чорнобильські організації. З однієї сторони, Юрій Андреєв, на вибори якого приїжджає Клюєв, з іншої – прості пенсіонери та інваліди, яких топчуть ногами у Донецьку і які вмирають заради тих, перших.

Поруч із активізацією виступів народних мас активізувалися і так звані правоохоронні органи. І тут є чим дорікнути Юрію Луценку, якого мені по-людськи шкода. Якби Юрій Віталійович 4-5 років тому реформував міліцію так, як це сталося в Грузії чи інших державах, то сьогодні він стовідсотково не сидів би за ґратами. Але це – тільки мрії. Що ж стосується реальності, то навіть для мене, як для людини далекої від "вищої політичної ліги" були шоком загородження і автозаки на Хрещатику на День Незалежності, на її 20-ту річницю. Порівнюючи із десятирічним ювілеєм, можна зробити багато висновків, більшість з яких буде не на користь нинішніх політиків.

Помітьте: саме цього року великі державні свята в Україні супроводжуються не масовими гуляннями, святковими концертами і радісним настроєм, а політичними гаслами, бійками із правоохоронцями та автозаками. Навіть саме слово "автозак" у 2011 році міцно увійшло у лексикон середнього українця, а особливо киянина, який почав бачити ці машини щось надмірно часто.

Можливо, рано говорити про "поліцейську державу" чи масові репресії. Але особисто для мене (я упевнений, і для тисяч киян) надовго запам’яталася річниця Незалежності із автозаком навпроти Київради і кордонами "Беркуту" біля ЦУМу. Що ж, такі тепер в Україні свята…

Наостанок. Гірко стає, коли розумієш, що найближчим часом кардинально нічого не зміниться. Гірко стає, коли розумієш, що ти і твої друзі цій державі непотрібні і не важливо, хто завтра сидітиме у кріслах на Грушевського чи Банковій, адже система не змінюється і ми "товктимемо воду в ступі" ще не один рік, поки щось почне змінюватися на краще. Наступного року будуть вибори, проте сумнівно, щоб щось радикально змінилося у владі або у підходах управління у державі. Саме суспільство прагне змін, але воно у своїй глибині нездатне боротися за них і відстоювати. Тут немає нічого дивного, бо якщо ув’язнюють і б'ють відомих людей, незалежно від їх політичної забарвленості, то на що може очікувати простий громадянин?

  Тому у 2012 році маємо всі сили спрямувати не на підтримку політиків, а на підтримку самих себе, свого будинку, вулиці, міста. Наше завдання – протриматися і вижити за будь-якої влади, за будь-яких парканів та будь-яких законів. Наша мета – спокійне і благополучне майбутнє наших дітей, яке ми не зможемо забезпечити в такій державі. Маємо працювати на самих себе, поза політикою, поза чварами і "дерибаном". Маємо довести самим собі, що вміємо жити без політиків і усупереч їм. Маємо, для того, щоб протриматися.