На такому загальному фоні розвивається незалежна Україна – держава, що виникла на руїнах радянської імперії у 1991 році.
Слід зазначити, що Україна при своєму утворенні мала, мабуть, найкращі стартові умови для розвитку серед усіх колишніх радянських республік. Потужна, хоча і не цілком сучасна промисловість (Україна в 1990 році входила в десятку найбільш промислово розвинених країн світу), розвинене сільське господарство, основу якого складали колгоспи, добре організовані і розвинені освіта, наука, медицина, культура, вигідне геополітичне положення, велике, освічене, працелюбне населення і, нарешті, прекрасні природні умови і значні природні ресурси складали цілком реальні передумови для здійснення успішного сучасного українського проекту. Мабуть, саме на відзначених чинниках ґрунтувалися оптимістичні припущення тодішньої української еліти.
Проте Україна дуже швидко розгубила значну частину своїх конкурентних переваг, що негативно відбилося (і продовжує відбиватися) на стані її національної безпеки.
Слід зазначити, що після 1991 року українським керівництвом був вибраний найневдаліший варіант перебудови економіки.
Базуючись на неглибоко засвоєних економічних теоріях, в Україні була реалізована стратегія неоліберального переходу до ринку, яка передбачає шокову терапію для економіки і суспільства. Тодішні керівники країни, яких надихали не дуже грамотні, а то й недобросовісні радники, вірили, що після декількох місяців шоку запрацює ринок і почнеться національне відродження. Заощадження були заморожені, точніше, взагалі ліквідовані як серйозний чинник. Зарплати знецінилися, заводи зупинилися, з'явився ринок "човників". Але ринок не запрацював.
Провал неоліберальної моделі був зумовлений тим, що вона була неправильною і не адекватною фундаментальним реаліям тогочасної України, яка перебувала у стані виходу із соціалістичної економіки. Неоліберальна теорія невірно відповідала на питання: чим треба замінити в Україні радянський бюрократичний соціалізм? Її відповідь була такою: так званою ліберальною економікою монетаристського типу. Але загальна ідейна неспроможність монетаристської концепції економіки сьогодні – після світової фінансової кризи і краху глобальних спекулятивних фінансових "пірамід" – факт, очевидний для всіх.
Реформи, засновані на хибній ідеології, призвели до ігнорування завдань розвитку реальної економіки країни, її інфраструктури, катастрофічному скиданню державою з себе своїх соціальних функцій і завдань, розбазарюванню крупної загальнонародної власності, необґрунтованому зниженню ролі держави у визначенні завдань соціально-економічного розвитку країни.
Зацикленість реформ на монетаристських іграх у гроші та цифри лише посилили по суті сировинну модель розвитку української економіки, з її низькою долею доданої вартості в загальній вартості вироблюваної продукції, зруйнували вітчизняне виробництво, призвели до значної міграції населення, витоку мізків, зниження рівня життя, руйнування ряду інститутів соціальних гарантій і, врешті-решт, привели Україну мало не до стану демографічної катастрофи.
У радянській моделі було багато такого, чого не слід було руйнувати, що можна і потрібно було використовувати або, принаймні, враховувати. Натомість неоліберальна модель не враховувала монополізму переважної частини українських підприємства і їх орієнтованості на загальносоюзний економічний комплекс. Для конкуренції – а без неї немає ринку – не було матеріальної бази. На створення матеріальної бази ринкової структури конкурентного типу були потрібні роки. А поки що створювався ринок для іноземних постачальників, ігнорувалися завдання внутрішнього розвитку країни. В ході лібералізації, слідуючи рекомендаціям МВФ, в Україні були фактично знищені цілі галузі, наприклад, цукрова промисловість.
Неоліберальна модель не враховувала, що одну третину життєво важливого українці отримують зовсім не по лінії зарплати, а ціни, від яких залежить реальне наповнення і зарплат, і пенсій, і посібників, і стипендій, роками були штучно занижені. Що все життя громадянинові не виплачували частину зарплати, що призначалася на його забезпечення в старості. Вона йшла державі, яка зобов'язалася сплачувати пенсію. Що громадянинові не платили ні на лікування, ні на навчання. Ці суми теж забирала держава для безкоштовного лікування і навчання.
Неоліберальна модель ігнорувала і українську науку та культуру. Не створивши незалежних джерел існування науки, культури, освіти, спорту, вона залишала їх прохачами в кабінетах олігархії.
Нарешті, ця модель не враховувала, що дуже велика частина української економіки відноситься до військово-промислового комплексу, ринком для якого є держава. Цю частину економіки в ході шоку можна зруйнувати, але ринковою вона не стане. США саме з розрахунку на те, що шокова терапія зруйнує радянський військово-промисловий комплекс (ВПК), так активно рекомендували Україні (та й Росії) модель, орієнтовану на той тип ринку, якого вже десятки років не було в самих США.
Неоліберальний монетаризм передбачає приватизацію державного сектору. Але в Україні був не сектор – як, скажімо, в Чилі, а повністю одержавлена економіка. Тут була потрібна приватизація іншого штибу. Оскільки неолібералізм передбачає абсолютний ринок, то ринковими повинні були стати всі ділянки економіки, а приватизація мала стати всезагальною. Але тут спрацював інший фактор.
Радянська бюрократія як панівний клас державно-бюрократичного соціалізму і особливо її верхівка – номенклатура – розуміли, що в Україні немає ні активних приватних господарів, ні хоч трохи економічно активних народних мас. Претензії на власність лише усвідомлювалися. Це створювало для номенклатури реальну можливість захопити левову частку державної власності, що приватизовувалася.
Поєднання цих трьох чинників – сама по собі необхідність приватизації, неоліберальне уявлення про всезагальність приватизації і претензії номенклатури на власність – визначило українську модель приватизації. У ній частка кожного громадянина безперервно падала: від обіцянок автомобіля на один ваучер до чисто символічної суми. Йшов швидкий процес від приватизації галузей, що допускають ринок, до галузей, суто до ринку не придатних.
З інструменту переходу України до ринкової економіки приватизація перетворилася на інструмент грандіозного збагачення номенклатури і "схвалених" нею олігархів, на інструмент грандіозного пограбування мас трудящих, головних творців соціалістичної власності. Саме тоді були закладені основи олігархічного капіталізму у вигляді зрощеної із владою нової буржуазії, якій раптом дісталося «все й одразу».
Не уміючи по підприємницькому використовувати власність, номенклатура і олігархи головним засобом здобуття доходів зробили вивезення за кордон ресурсів. Вивезення, практично, сировини, «напівфабрикатів», а не розвиток своєї економіки, став головним для "забезпечення" нової олігархії. На Заході осідали на "запасних аеродромах" і гроші. Неоліберальна приватизація перетворила правлячі угруповання України не на організаторів власного економічного розвитку, а на прив'язаних до Заходу компрадорів.
При неоліберальному, по суті силовому, впровадженні ринку виник шар власників, що сформувався без боротьби в ринковій конкуренції, без публічного контролю. Цим підприємцям було чуже найголовніше – підприємницькі навички у виробництві. Зате вони були витончені відносно підкупу всіх учасників ділення власності держави: адміністраторів, директорів, міліціонерів, прокурорів, суддів, журналістів і так далі. Так виникла безпрецедентна за своїми масштабами і, так би мовити, «універсальністю» корупція, що стала серйозною загрозою національній безпеці країни. Так звані «нові українці» виявилися чужими самій ідеї соціальної відповідальності перед державою, суспільством, громадянами. Вони не спромоглися узяти на себе тягар відродження України.
Неоліберальні реформи, не створивши громадянам можливостей покращувати своє становище власною працею, залишили їх у тій ролі, в якій вони були при державному соціалізмі, – у ролі "роботяг" і часто соціальних утриманців. Труднощі, які треба було розподіляти справедливо і пропорційно, були покладені лише на пересічних громадян.
У результаті нинішня криза, що обрушилася на захід, стала і українською, хоча сама по собі економіка України за своєю виробничою суттю слабко інтегрована в світову економіку – лише по лінії вивозу ресурсів і напівфабрикатів.
Роль своєрідного компенсатора соціальної катастрофи в Україні узяв на себе націоналізм, який з особливою силою виявився в ході так званої «помаранчевої» революції і формування «помаранчевої» влади. У результаті країна опинилася розколотою навпіл – по лінії «Схід-Південь» – «Захід».
У такому становищі перебуває Україна на початку другого десятиліття ХХІ століття. Саме за таких умов їй треба дбати про забезпечення своєї національної безпеки.
На цьому, шановні читачі, ми завершуємо вступну частину нашого нарису концепції національної безпеки. Чекаємо ваших міркувань, відгуків та зауважень щодо викладеного. У наступних публікаціях ми плануємо викласти наше бачення шляхів виходу з того непростого становища, в якому опинилася наша Батьківщина.