Тушка як напівфабрикат сучасної «Політканалізіції».

Тушка як напівфабрикат «Політканалізіції».

           У нашій країні про продажність народних депутатів сказано й написано чимало. Вона трапляється на кожному кроці й вже давно нікого не дивує. Явище так  званих політичних «тушок» стало настільки звичайним, що, схоже, уже ні в кого не виникає навіть бажання обурюватися чи сперечатися з цим. Ну продав свій голос народний депутат іншій фракції, чи партії, ну проголосував за закон, проти якого його партія протестує – ну і що? Цілком звичайна пересічна подія. Нічого страшного.
      Із іншого боку, справді, навіщо дивуватися такому перебігу подій? Чи народ насправді обирав тих найбільш продажних депутатів, тих парламентських тушок, чи було це їхнім покликанням? Відповідь очевидна – ні! Про яке покликання може йти мова, якщо людина бідкається тільки про наповнення власної кишені й здатна повсякчас зраджувати народ своїми аморальними, неприпустимими для цивілізованого суспільства вчинками? Спочатку їй було продано місце в тій чи тій фракції, а потім інші політичні зрадники – ті депутати, які їй це місце й продали, голосно заявляють свою непричетність до «діянь» цієї тушки, мовляв, і не здогадувались про всю ницість цієї особи. Смішно, аби не було так сумно. Усе це одна група, одного поля ягоди, чи, як хочете, одна біда – «Політканалізація». Майже всі, хто туди потрапив, уже ніколи не повернуться до нормальної людської подоби, адже не кожен (навіть із людей сильних духом) здатен гідно пройти випробування владою. А що вже говорити про тих, за якими ми щодня спостерігаємо у парламенті – цих наших тушок? «Політканалізація» провокує їх на хамство, ницість, аморальність, «дарує» відчуття перманентної жадібності, бажання відібрати чуже – перш за все у народу. Народні гроші, власність, природні угіддя і т.д. вона, ця Політканалізація, розглядає як належні тільки до неї й, відтак, тільки вона в особах нардепів, чиновників, найвищих посадовців має право використовувати їх, тільки вона має право наказувати, що з ними буде надалі й хто з її «дітей» буде ними розпоряджатися. У той час, як народ, вона розглядає як щось зайве, те, що заважає їй реалізовувати свої плани й амбіції, відтак, повинен, на її думку, бути усунений якнайдалі, заткнений у якнайглибше дно, принижений до такої міри, щоб не хотілося навіть думати про якусь там боротьбу, захист своїх прав, а точніше – щоб банально не вистачило на це сил - ні фізичних, ні духовних. От за таких рабів нас і тримає наша «Політканалізація»!

      Але ж Бог створив людину не для того, щоб вона була рабом чи слугою чиїхось інтересів, а для Життя – красивого, вільного, благополучного! Наразі ж тільки окрема група людей ніби виконує цей закон, живучи багато й красиво. Однак робить це нечесно – на кістках народних танцюючи, а, отже, - іде всупереч законам Божим про повагу до права на життя та свободи іншого!