Моральне каліцтво й влада.

До глибини душі вразила історія з коледжем для дітей-інвалідів, який, як постановила київська влада, мусить бути перероблений у готель до Євро-2012.

До глибини душі вразила історія з коледжем для дітей-інвалідів, який, як постановила київська влада, мусить бути перероблений у готель до Євро-2012. Невже в усьому Києві не знайшлося іншого місця для будівництва готелю? Та навіщо заморочуватись: невже в цій країні хтось справді дбає про дітей-інвалідів, пам’ятає про їхні громадянські права, розглядає їх як повноправних членів суспільства? Упевнений, усім байдуже. І державі перш за все.
Вищеназваний коледж давав дітям-інвалідам можливість хоча б якимось чином реалізувати себе в цьому суспільстві (дітей вчили робити масажі, корисні вправи людям різного віку, навіть зубні протези тощо). Відтак, ці люди з обмеженими фізичними можливостями мали змогу стати цілком корисними для держави громадянами, однак держава вирішила інакше – навіщо їй такі громадяни? А от черговий готель до Євро – справді гідна заміна.
І всім байдуже, що цих дітей більше ніхто ніде й нічому не навчить, що ця можливість, скоріше за все, була для них єдиним шансом на нормальне життя (без перебільшення, ми ж в Україні!). Ми опускаємо очі, коли про це говоримо, у той час, як для можновладців, упевнений, це не є навіть темою для розмови. Їм просто байдуже, вони просто роблять все лише для себе, крапка.
Ці моральні каліки, ниці й убогі істоти, що живуть поміж нас, диктують нам правила гри, керують нашими життями, паразитують на нашому тілі й отруюють своїми гнилими душами весь навколишні простір, забирають у нас найголовніше – Право на Життя! А воно, як відомо, дароване кожному з нас Господом від народження, незалежно від належності до тієї чи тієї національної, етнічної, соціальної групи, рівня прибутків, перебування на тій чи тій посаді, інвалідності чи фізичного здоров’я. Це Право однакове для кожного й не має бути ніким порушене. Перефразовуючи відомий вислів «Моя свобода закінчується там, де починається свобода іншого», можемо стверджувати: моїх прав від Бога рівно стільки, скільки їх має інший, і в такій мірі, аби не порушувати його прав.
На жаль,  «Говорите – вы мне не мешаете»   найбільш актуальний для теперішньої української влади метод роботи   зводить нанівець будь-які зусилля й моральні пориви тих, хто ще зберіг серце та людську подобу в цих реаліях. Наразі я маю на увазі викладачів коледжу для дітей-інвалідів (читайте   колишнього коледжу), який прямує в небуття так само, як і все найкраще й найбільш духовне, що ще лишалося в цій країні. Можу тільки сподіватися, що колись, коли для України все ж настане новий час, а ця чорна смуга з її посадовцями, можновладцями та чиновниками забудеться, як страшний сон, можна буде повернути цей коледж, давши дітям нову надію й ще один шанс на Життя.