Зрадник зрадить завжди. Цей беззаперечний постулат доводився багатьма людьми, а політиками – у свої більшості.
Знаєте, важко щось комусь доводити, якщо знаєш, що там, де є навіть
манюсінька, примарна влада – там повно зрадників, мерзотників і недолюдів.
З самого малечку я не міг
миритися із несправедливістю, із жорстокістю і тупістю. Для боротьби із цим я
завжди використовував тільки політику. На жаль, інших засобів боротьби я не
бачив. Шкода.
Ще 2002 року я почав займатися громадсько-політичною діяльністю. Вдало чи
невдало – судять люди, а не ЗМІ чи політикани. І завжди головною метою
діяльності був захист інших і боротьба із несправедливістю. Не завжди все
виходило так, як планувалося, але ламати Систему треба гуртом, а не поодинці…
Разом із активною роботою
я зіткнувся із поняттям «провокації» та «інформаційні війни». Очевидно, що це
спрацьовує тільки відносно тих, хто не робить нічого. Але так само провокації і
інформаційний шум провадяться проти тих, хто не міняє своєї позиції залежно від
влади, яка за вікном.
На жаль, я – емоційна
людина, іноді навіть занадто. Але я ніколи не ображатиму будь-яку людину просто
так. Тому, коли я запропонував студентам плюнути в очі людям, які їх зрадили, я
знав, що роблю це не просто так.
Саме тому я не зміг
працювати у студентському самоврядуванні і дивитися мовчки на те, що більшість
студентів ненавидять своїх лідерів через те, що, видираючись нагору, вони
втрачають відчуття реальності і зв'язок із пересічним студентом. Вони стають
великими начальниками, вирішують власні проблеми, забуваючи про те, що за ними
теж хтось є. У мене просто виникло дежавю із Верховною Радою – тих теж всі
ненавидять, але їм начхати на це. Я ж вчинив чесно, сказавши про це в обличчя і
студентським лідерам, і рядовим студентам, після цього вийшовши із всіх органів
студентського самоврядування. Та й скажіть, будь-ласка, де, в якому виші
студентські організації витягли студента із в’язниці, куди його незаконно
кинули; чи «стали горою» на захист студента, якого відраховують за конфлікт із
ректором; чи заявили про махінації із стипендіями і оприлюднили списки
корупціонерів і суми хабарів? Якщо таке десь було, готовий принести вибачення!
Насправді, ми живемо в
якомусь цирку. Незалежні профспілки, мітинги, штурми Верховної Ради, вочевидь,
проводяться тільки для того, аби лідери цих акцій і організацій посиділи поруч
із головою Уряду, а потім розповідали про те, що вони «разом із громадськістю
підготували законопроект, який чекає тільки візи Миколи Азарова». Тобто,
замість внесення і підтримки законопроектів від опозиції, замість лобіювання
третього шляху або критики такі опозиційні або де-юре «незалежні» представники
якихось організацій на «блюдечку із блакитною каймою» підносять тому самому
катові, проти якого виступали і мітингували. Чи вам це не здається якоюсь
дешевою оперетковою постановкою? Нібито лідери вулиці і опозиції, незалежні
студентські лідери, максималісти – і раптом стають покірними, сідають за «стіл
переговорів» із тим, кого тиждень назад брудом обливали, а потім ще й кажуть,
що він (мається на увазі Азаров) – чи не остання надія «передового і
незалежного» студентства. Цирк на дроті, їй-Богу!
До речі, щоб внести
ясність у те, у чиї самі очі я пропонував плюнути, я трохи підніму завісу. Так,
Андрій Черних, координатор громадської ініціативи «Студентський захист»,
насправді є помічником народного депутата України від Партії Регіонів, голови
«Молодих регіонів» Андрія Пінчука і, за сумісництвом, активно прославляє у тому
ж таки фейсбуці Бориса Колеснікова і Андрія Клюєва, доки останній був першим
віце. Зверніть увагу – саме Андрія Черних активно захищають у тих самих
статтях, в яких мене поливають брудом. Причому тут «опозиція» і влада об’єдналися
у повній мірі – начебто незалежні студентські активісти захищають публічно
одного із апологетів молодіжної політики Партії регіонів. Як це називається?
Інший «красень», який теж
«бореться» за права студентів – Анатолій Ігнатович, «президент Національного
студентського союзу» і, дивним чином, начальник управління у справах сім'ї та
молоді Львівської ОДА. А до цього він був помічником тепер вже політемігранта
Богдана Данилишина і прямо-таки обходив кабінети на проспекті Перемоги, 10 у
Києві, де знаходиться Міносвіти. Нічого сказати, «герой-борець із владою»!
Далі – Артем Нікіфоров і
Роман Потеряйко, які нині співають собі самим «лебединих пісень», позаяк їх
часто використовують, щоб «заткнути дірки» у тих прогалинах, де невигідно
соватися владним мужам. А пан Нікіфоров окрім того, що є гарним юристом, ще й
виступає радником Голови Держслужби підприємництва Михайла Бродського. Коментарі
щодо діяльності Артема можна дізнатися у нардепа Василя Грицака, який докладно
розповідав про діяльність Нікіфорова, яка не має нічого спільного із освітою та
студентством. Що тут скажеш – борець із неправдою!
Чи Олександр Смірнов,
який сам себе називає у вузьких колах керівником Української асоціації
студентського самоврядування, а сам є помічником нардепа Лесі Оробець і вже
давно позбавлений права говорити від імені будь-яких студентів? Гідний борець
за права скривджених, чи не так?
Дійсно, без посад і стін
у владі поки перебувають двоє «незалежних» - Михайло Лебідь і Катерина Чепура.
Шкода тільки, що вони сідають за один стіл і абсолютно нормально спілкуються із
людиною, яку самі обливають брудом, а потім раптово в ній бачать «надію нації».
А де ж ваша опозиційність, шановні штурмовики Верховної Ради? І як ви
подивитеся в очі тим студентам, які через вас лізли під кийки і наручники, а
тепер за вашої змови фактично підтримали те, за що штурмували Раду?
Ще одне. Чомусь тези
рядових студентів і «непотасканих» лідерів не друкує ні УНІАН, ні «Українська
правда», ні «Обозреватель», ні будь-який інший рейтинговий портал. Навіть якщо
вони 350 разів правильні. З іншої сторони, помітьте, навіть дурню від осіб,
яким я закликав плюнути в очі, публікують всі й одразу, майже синхронно. Чи не
нагадує це тактику Королевської й інших недороблених народних «героїв», які
платять пресі за цитування їх думок? Чи просто у певних людей є певні знайомі в
редакціях.
Так, гарно лаяти припартійні
«молодіжки». Більшість, якщо не всі – мертві і живими вже не стануть. Однак
обливати їх брудом, роблячи спільну справу і вболіваючи за права студентів – не
варто. Я кажу тут і про «Студентську Свободу», і про «Батьківщину молоду», і
про «Молодий Народний Рух», і про молодіжні «крила» УДАРу і «Фронту змін». Вони
все-таки мають гідність не вести переговорів із владою.
Що ж стосується справ…
Знаєте, у мене серце болить не за місця у владі, яких я ніколи не мав. Мені
болить те, що молодих людей вбивають не тільки у Києві, як Ігоря Індила, і не
тільки виселяють із гуртожитків на період Евра-2012. Я вже рік борюся за
порушення кримінальної справи за фактом умисного вбивства у Луганському
гарнізоні молодого солдата, борюся разом із народними депутатами – і все одно,
прокуратура відмовляється порушувати кримінальну справу. Десятки листів, судові
розгляди – все марно. Бандити правлять бал в армії.
Студентам і мені болить
те, що у бюджеті-2012 дивним чином немає розмірів студентських стипендій і
жоден політик чи громадська організація про це не кричить і не каже, що реально
немає цифри, яку держава має заплатити студентам. Від невизначеності – дика
корупція і маніпулювання на сесії.
Студентам і мені болить
те, що під час сесій ось уже другий рік іде пряме квотування оцінок, а в
багатьох київських вишах викладачі просто і відверто кажуть: «Більше двох
«п’ятірок» на групу ми не ставимо!». І тут навіть гроші не допомагають, бо
такою є команда. Звідки команда – питання до борців, які разом із Азаровим
теревенять про щось явно корисне!
Студентам і мені болить
те, що гуртожитки переповнені, нових держава не будує, а під час Евра-2012 всіх
буде виселено, а туди напхано іноземців, які платитимуть дикі гроші за
зоофілію, якою можна назвати наші «гуртяги». При тому, платитимуть вони не
державі, не вишу, не тому ж Табачнику чи Януковичу – вони платитимуть приватній
фірмі «Гамалія». Тобто, держава будувала, реконструювала, студенти платили свої
кровні – а заробляє приватна структура? Та чи хвилює це колаборантів – точно
ні!
Хотів би своїм
«шанувальникам», які пишуть вже декілька років на мене доноси народним
депутатам, міністрам і до правоохоронних органів, нагадати, що все у світі має
свій початок і кінець. Я завжди захищав права людей, яких топтали і вбивали і
не вам, недоміркам і покидькам, називати мене чиїмось «прислужником».
Так, я не боюся визнати,
що я постійно і щоденно борюся за права студентів і із кожною несправедливістю,
яку бачу на своєму шляху, і борюся до кінця. Так, я не боюся визнати, що на
мене тому самому Ляшку, Табачнику, Герман, кому завгодно – пишуть доноси і
пасквілі на мене, звинувачуючи мене у всіх смертних гріхах, забуваючи при цьому
нагадати про свої. Так, я не боюся цього визнати і кинути це в очі мерзотникам,
які за моєю спиною поливають мене брудом. Ви – у сто разів гірші від Олега
Ляшка, про якого ви самі пишете і розповідаєте різні гидотні речі, а потім
готові цілувати його взасос заради його погляду чи листа. Оце – ваша ціна,
запроданці.
Тільки лінивий зараз не
ллє бруд на Антона Дмитрієва, на його роботу та команду. Але це значить, що він
– є, що він щось робить і наступає комусь на брудні і гнійні мозолі. Шкода
однак, що використовують для цього прикриттям студентів, які не знають про
жодного із «лідерастів», в очі яких я запропонував плюнути. А ті «лідерасти» у
своїй більшості давно вже втратили і біологічне (маю на увазі вік), і соціальне
(тільки декілька з них є реальними студентами) і моральне право називатися
студентськими чи молодіжними представниками.
Молодіжна профспілка України, яку всі так не
люблять за позицію її лідера – організація, яка не займається проплаченими
мітингами і карнавалами. Вона працює щодень і головне її завдання – допомога і
підтримка студентів. На жаль провокаторів, у ній, на відміну від інших
організацій – не один лідер і член одночасно. Просто для всіх представників і
прихильників Молодіжної профспілки головне в житті – не піар, а боротьба і
робота. У неї немає сайту, бо немає крадених чи спонсорських брудних грошей. У неї немає постійного офісу, бо їй не
допомагають політики чи влада, до якої мене і моїх людей примішують задля
власної реклами. Більше того, якщо Дмитрієв комусь муляє очі – він піде, він ні
за яке крісло не тримається. Тому від сьогодні вже не існує голови Молодіжної
профспілки України Антона Дмитрієва, але вона продовжує жити і боротися. Та і
сам я не складу руки і не хочу жити у тому лайні, якому аплодують майже усі
молодіжні і студентські псевдо- і недолідери, які потім займають теплі місця у
високих кабінетах. І це – найкраща відповідь тим пігмеям, які грають у хованки
із владою та народом.
Насамкінець. За останні
дні найбільш часто у мене виникає питання: а судді хто? Хто «розпинає» мене,
мою команду, Ляшка, Тимошенко, справжню опозицію, яка не кланяється кожному
стовпу? Чи є ці люди новими, незаплямованими, далекими від влади? Хто вони? І
чи мають вони хоч якесь право так говорити? Чи захистили вони хоч одне життя і
чи подарували хоч одну посмішку замість своїх нав’язливих і часто диких, страшних
акцій і кампаній? Відповідь я залишаю за людьми і Богом. Хай Він розсудить і
пробачить!
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.