Чому я пішов з української політики? Частина 1

Раніше я вже заявив, що йду з політики. Багато хто сприйняв це як максималістський жест, дехто сказав, що це – наївно і необачно. Доведеться пояснити.

У політику чи громадсько-політичну діяльність (як кому зручніше і доступніше) мене привели об’єднані соціал-демократи ще наприкінці 2001 року, коли я тільки-но навчився грамотно писати та говорити. З того часу 5 років життя, думок і роботи були присвячені СДПУ (О). Не можу сказати, що був чимось незадоволений, бо знав, що хотів і що отримаю. Саме завдяки соціал-демократам об’єднаним я познайомився із майбутнім своїм кумом і одним із кращих друзів. Саме завдяки есдекам я вперше в житті балотувався до місцевої ради, посідаючи «почесне» 83 місце із 90 можливих. Тому після нищівної поразки 2006 року ми з СДПУ (О) «вийшли у різні двері».

Починаючи з 2002 року ми з командою, яка часто змінювалася, але завжди після кожного етапу роботи залишалися друзі і знайомі, я займався молодіжною політикою і боровся проти несправедливості. 2008 року ми із колегами заснували Незалежну профспілку студентів Києва, яка згодом стала Молодіжною профспілкою України і (пишаюся цим) не провела жодної проплаченої чи політичної акції. Ми ставили перед собою реальні завдання і намагалися вирішувати їх. За час роботи нашої команди у нас накопилося вже декілька томів переписок і судових рішень в інтересах конкретних людей, громад, організацій і підприємств. Виходило далеко не завжди, але це був життєвий досвід, який не замінить ніщо. І, повірте, нам є чим пишатися, але ми ніколи не робили із перемог чи поразок піар. Мені не соромно за 10 років служіння людям і вони теж можуть розповісти, хто і як їм допоміг, окрім нас. 

Я і мої друзі були членами багатьох громадських рад, колегій та інших нікому не потрібних органів, які створюються завжди тільки для «одобрямсу» будь-якій владі. І тільки їх члени вважають, що роблять велику справу, хоча їх відкрито використовують у якості прикриття найбільшого беззаконня та несправедливості. От, до прикладу, ситуація із Луценком, Тимошенко – де громадська рада при МВС? Андріївський узвіз спаплюжили, стародавній Київ знищують – де громадська рада при КМДА? Людей катують, викидають на вулиці, знущаються із них – де громадські ради, колегії, конференції тощо?

Звісно, це було завжди, а не тільки зараз. І звісно, піти треба було одразу, коли зсередини побачиш таке блюзнірство. Однак, вірилося, хотілося щось змінити. Мислилося, що деградація має колись зупинитися.

Не послухав я одного свого товариша – телевізійника з ТВі і пішов на ці вибори, ще й людей підбив. Але ж тоді, коли приймалося рішення про участь, ще не було відомо до якого абсурду дійде нібито громадянське суспільство і політикани.

Ми з вами думали, що впасти нижче, ніж це зробив нинішній склад Верховної Ради України, вже не можна. Однак, останні з’їзди політичних партій та об’єднань довели, що ресурс падіння ще є і деградація ще не досягла свого піку.

До нової Ради рвуться вже не тільки політики, за якими стоять кримінальні справи і купи злочинів. Туди тепер ідуть письменники, співаки, спортсмени, митці. Шкода, що виборчий ценз не понизили до дитячого садочка – то ще б і першокласників для якісної і красивої «картинки» взяли б. Відомі люди дозволяють собі говорити такою мовою, що навіть вуличні алкоголіки двічі б подумали перед тим, як сказати, але наших політиків це не зупиняє – матюки, образи, наклепи, дикі звинувачення і нісенітниці процвітають.

Ані я, ані мої колеги не подамо руки жодному із нових депутатів, окрім декількох порядних людей, яких взяли швидше «для краси» та для того, аби списки не були дуже схожими на аналогічні папірці при вході до luxury-клубу.

Оце і є перша причина, чому громадсько-політичною діяльністю і чистою політикою в Україні нормальна людина займатися  не може – занадто багато візантійщини та підкилимних інтриг замість розмов, відсутність будь-якої ідеї, нерішучість і нездатність до кардинальних реформ. Кругова порука злодіїв, що тут ще скажеш. І бути одним із злодіїв, яких через півроку ненавидітиме вся держава за те, що вони займатимуться «вендеттою» і перерозподілом благ, а не економікою, мені і моїм колегам не хочеться. Ми – молоді, у нас попереду життя і заплямовувати руки співпрацею із будь-якою з нинішніх партій, які є всього лише бізнес-проектами тих чи інших олігархів – сором і ганьба для нас і наших дітей. А усі мітинги проводяться не для вирішення якогось питання, а для провертання власних «шкурних» інтересів і домовленостей. Народ, зазвичай, виявляється лише прикриттям.

А ще в українській політиці самообман і брехня закручені настільки, що навіть своїм близьким і друзям більшість політиків не може відверто сказати справжню мету і причини, з яких те чи інше треба зробити. Але якщо брехати собі, друзям і близьким – то кому ж тоді говорити правду? Ми відверто сказали собі, що так жити ми не будемо і цей вибір – свідомий.

Якщо для зміни держави й економіки потрібно дочекатися, поки вся нинішня політична еліта вимре – що ж, доведеться вичікувати і виживати, бо жодного із них не можна допускати до державотворення і майже нікому не варто подавати руки.

Резюме: вся політична гидота і всеохоплююча брехня – не для мене, тому і пішов із громадсько-політичної діяльності, щоб не мити часто руки і не псувати свою команду, яка стане найкращою в Україні. Повірте, десятиріччя роботи у політиці – це немало, але достатньо для розуміння і очищення самого себе. Ми неодмінно будемо найкращими. Ставши такими, замінимо всіх до єдиного. Тоді можна повертатися. На повністю чисте поле.