Країна заборон і дикості

Колись Жванецький написав про СРСР, що це «край заборон, роздовбів і КПЗ». Ми пишаємося своєю нібито незалежністю, але нічого по суті не змінилося.

Весь час наша держава наполегливо хоче накласти заборону на щось. Все частіше ті чи інші норми не зникають, а лише з'являються, щоб більше заплутати і залякати суспільство і бізнес.

Якби кістяк цих самих бізнесу та громадянського суспільства складали розумні люди, вони б, без сумніву, не відволікалися на дрібниці і на другорядні речі, якими наша увага перемикається.

Відмінні ініціативи – карати за неправильне паркування, рух «СтопХам!» та інші, спрямовані на виховання культури власників автівок. Але все це безпросвітне глупство.

Клеїти стікери з образами, стягувати штрафи, проколювати колеса – все це не вирішить проблему. Що, машин після цього всього поменшає? Аж ніяк. Що, паркінги візьмуться нізвідки? Ні. Так навіщо ж тоді люди, які ходять, ображають людей, які їздять?

Проблема в тому, що потрібно облаштовувати багатоповерхові стоянки на околицях міста і в спальних районах, зробити в центрі міста офісні паркування всередині, а не зовні, створювати скверики і парки на місці стоянок – та хоч бамбук там понасаджувати.

Замість дискусій про це, замість обговорення конструктиву, хтось постійно штовхає суспільство в бруд і дурість. Найлегше засудити, найлегше обізвати, найлегше розлютитися і штовхнути колесо колимаги, що стоїть на дитячому майданчику або газоні. Але чи є альтернатива? Чи хочете ви її знайти/створити?

Інше питання – сміття. Звідусіль (преса, соцмережі, бабульки біля під'їздів) українців закликають схаменутися і не кидати свої відходи куди попало і просто на вулиці. З'являються відповідні реклами, меми, починаються кампанії.

Знову ж, суть не у вихованні моральності і культурності. Де логіка у тому, аби навчити викидати недопалок точно в плювальницю, якщо таких немає? Який сенс у мантрі «не будь свинею – викинь у смітник», якщо власне смітників вдень з вогнем не знайдеш?

Пройдіться центром Києва – навіть там ви рідко побачите урну, а якщо і вийде, то вона буде переповненою чи жахливо смердітиме. Чи захочете ви туди кидати сміття? Хм, неоднозначно.

Але замість кампанії за урни в місті, замість контролю роботи комунальників з вивезення сміття, замість облагородження міської інфраструктури – знову чорнуха: ти – козел, якщо не потрапив в урну. Те, що її (урни) немає в радіусі найближчих 10 км, ініціаторів та моралізаторів не хвилює. А повинно було б.

Дехто славить компанії і органи влади за велопарковки – де ріденькі і жлобські, де новенькі і красиві. Але ніхто не хоче бачити, що до цих парковок немає практично ніде велодоріжок, а ті, які зробили хоча би на проспекті Бажана у столиці, просто знущально огидні.

Так, я хочу стати багатим – не бачу в цьому нічого поганого. Але я боюся ним бути. Мені будуть заздрити менш успішні мої побратими і горіти бажанням сісти мені на шию, не зробивши навіть частини того, що зміг я.

Так, я хочу машину, але мене не влаштовує, якщо який-небудь «активіст» замість того, щоб разом зі мною домагатися будівництва багаторівневого паркінгу в районі Червоного Хутора, буде пакостити мою машину і розповідати дурню про мене.

Я дійсно культурна людина і не дозволяю собі бути «свинею». Але також я і не можу нести в руках сміття, якщо в центрі Києва – привіт владі й опозиції! – немає звичайних урн через кожні 10-50 метрів. Зате є політика. Ок.

Мені шкода, що я це розумію і намагаюся щось зробити, тому що більшість воліє бачити не головне, а другорядне, ба, навіть боротися і вмирати за це.

Ми часто бачимо цирк, не помічаючи сумних очей клоунів. Радіємо з того, що комусь робимо боляче. Відволікаємося на дрібниці і грузнемо в них. Зупинимося?