Чому Іран?

Чому Іран?

"Іран?? Чому Іран??" Це запитання, яке з різними інтонаціями (нажаханими, спантеличеними, заінтригованими) я найчастіше чую упродовж останніх двох тижнів. Як людина забобонна, я часто тримаю у секреті пункти призначення своїх подорожей, тому для багатьох моя поїздка в Іран стала несподіванкою.

Такий екзотичний вибір мені підказали три випадки.

Усе почалося минулорічного квітня з Лондона, вірніше з Британського музею, а ще точніше з виставки "Shah Abbas: The Remaking of Iran" (“Шах Аббас: Перетворення Ірану”) (http://www.britishmuseum.org/the_museum/museum_in_london/shah_abbas.aspx), яка була присвячена іранському Шаху Аббасу І (про нього згодом) і місту Ісфахан. Виявилося, що мій британський супутник, який багато подорожував по світу, зокрема і по Близькому Сходу, колись бував у тих місцях, отож, оглянувши стаціонарні зали британської історико-археологічної Мекки, ми вирішили також ознайомитися і з тимчасовою експозицією. Добірні мініатюри, вишукана перська в’язь, розкішний посуд дійсно було “блискучим виправленням негативних уявлень про Іран”, як назвав цю виставку британський The Observer (http://www.guardian.co.uk/artanddesign/2009/feb/22/iran-shah-abbas-exhibition-british-museum). Мене ж особливо вразили пишна синь і дивоглядні орнаменти ісфаханських мечетей, величезні світлини яких демонструвалися прямо на стінах. І от саме тоді, коли я сиділа на лавці у Британському музеї, приголомшено розглядаючи усю ту казкову перську красу, у моїй голові несміливо і навіть якось неусвідомлено промайнуло: "А мо’ якось гайнути туди?" (про соціально-політичну ситуацію в Ірані мені було відомо приблизно стільки, скільки студентці філологічного факультету про квантову фізику).

Другий випадок стався вже на початку червня того ж року у Ялті, де я випадково познайомилася з іранцем на ім’я Амір, який саме перебував у курортній столиці Криму у справах. Ми розговорилися, я принагідно розповіла про виставку (це було майже все, що у мене на той час асоціювалося з Іраном), і Амір, який, як дуже доречно з’ясувалося, був директором туристичного агентства з центральним офісом у Тегерані, між іншим обмовився, що, раптом мені заманеться побувати в його країні, він був готовий цьому посприяти. Я ввічливо посміхнулася у відповідь.

Не обійшлося і без романтичної мотивації. Цей третій випадок трапився уже цього року, пізньої весни, і став справжнім емоційним струсом. Головною дійовою особою виявився хтось, хто назвався Персом, і хто, за усіма канонами перської військової стратегії і тактики, здійснив блискавичний набіг на мою територію і так само раптово зник.

Як у справжньої амазонки, у мене не було іншого вибору, як тільки прийняти рішення про похід у відповідь.