Страна по имени Каппадокия

Страна по имени Каппадокия

"…Сто сорок тысяч воинов Понтийского Митридата
- лучники, конница, копья, шлемы, мечи, щиты - вступают в чужую страну по имени Каппадокия.
Армия растянулась. Всадники мрачновато
поглядывают по сторонам.
Стыдясь своей нищеты,
пространство с каждым их шагом чувствует, как далекое
превращается в близкое.
Особенно - горы, чьи вершины,
устав в равной степени от багрянца зари,
лиловости сумерек, облачной толчеи,
приобретают - от зоркости чужестранца
в резкости, если не в четкости…"

Геніального Бродського не зрозуміти, якщо не побувати в тих землях…У тій "чужій країні по імені Кападокія". А от коли туди потрапив, неможливо не відчути - майже фізично, жорсткуватим доторком до шкіри – багатотисячолітню історію, яка моментально обволікає тебе примарним стукотом копит, бряцанням щитів, дзвоном мечей, стугоном стріл, гіркуватим запахом похідних вогнищ, тисячоустим шепотом молитов, цюканням кирок, які видовбують у теплому білому туфі келії для аскетичних монахів, пошматованими пронизливими вітрами уривками вірменських, грецьких, перських, курдських фраз, які стихли й ніколи вже не зазвучать знову. Достатньо кілька хвилин постояти на вершині якого-небудь кападокійського плато, і усі ті відголоски й відзвуки, тіні й обриси раптом стають реальністю… Така собі машина часу.
Хети, мідійці, перси, потім – завоювання Олександром Македонським, потім – Візантійський період, за ним - захоплення сельджуками, потужна ісламізація, яка остаточно поглинає усі тутешні етноси із входженням цих країв до Османської імперії; і, нарешті, від 1919 року – входження до складу Турецької республіки… Ось так в одну фразу можна втиснути історію цього дивовижного краю. Краю, який грецькою Καππαδοκία, латинською Cappadocia, перською (в латинській транскрипції) Katpatuka, турецькою Kapadokya означає – Країна прекрасних коней…
Чесно кажучи, прекрасних коней не бачила. Бачила прекрасних (на мій смак) віслючків, а от коні, які зустрічалися під час нашої подорожі, усі були якісь виснажені, занедбані й, м’яко кажучи, недогодовані…. Зате все інше, що потрапляло на очі в цій Подорожі поза-часом-і-простором, таки було прекрасним…
Окрім потужно-містичного відчуття єднання з безкінечною спіраллю історії, яка вгвинчується в укриті мороком доісторичні часи, не менш потужною була естетична насолода від побаченого. Головно – від неймовірних, небачених досі, якихось потойбічних пейзажів, дякувати за які ми повинні вулканам, котрі мільйони років тому накрили ці землі трьохсотметровим пластом вулканічної плазми. Охоловши, та плазма перетворилася в туф – благодатну породу, з якої вітри й дощі і витворили оту чудасію, оту "фішку" Кападокії, оті "перібаджалари", себто, з турецької, "комини фей" - скелі, що ростуть, вивищуються, протинають небо й магнітом притягують сюди мільйони туристів зі всього світу….
Втім, цим хаотичним рефлексіям пора надати хоч якоїсь хронології. Тому почну з самісінького початку.
Дістатися до Кападокії буже просто. Потрібно приземлитися в Стамбулі чи Анталії й пересісти на рейсовий автобус з кінцевою зупинкою в Гьореме. Навіть якщо ви не забронювали готель заздалегідь – не біда. Тому що в Гьореме – туристичному центрі Кападокії – готелів, здається, більше, ніж місцевих жителів. На будь-який гаманець і смак.
Далі вам потрібно озброїтися туристичною мапою Кападокії (роздруківками з Інтернету про цей чудесний край варто запастися заздалегідь, ще дома, вони з лихвою замінять будь-який путівник, найдешевший з яких нині на Петрівці коштує 80 українських тугриків). Все, ви готові до подорожі.
Слід зауважити, що нам повезло, оскільки супроводжувати нас в цій подорожі зголосився мій несподіваний приятель, місцевий лікар (за знайомство з ним – особлива подяка Фейсбуку), відпустка та бажання якого познайомитися з Кападокією збіглася з нашими. Отже, ми зекономили неймовірну кількість часу, оскільки були "на колесах", і колеса ті крутились по кападокійським дорогам у тому напрямку, в якому ми бажали.
І спершу забажали ми дістатися в долину Іхлару, чи, вірніше, по-візантійськи (по жили й творили тут во славу християнського Бога за візантійських часів) – Перистрему. Уявіть: серед випалених сорокаградусним сонцем безрадісного охрового кольору рівнин раптом упираєшся у велетенську, завглибшки 150 метрів і завдовжки 15 кілометрів ущелину, на дні якої буяє зелень, напоєна льодяною водою тамтешньої річечки. Обриси тієї ущелини один-в-один нагадують Гранд Каньйон у Колорадо, хіба трохи в менших масштабах. І в отій практично підземній оазі, яка так чудово захищала і від ворогів, і від пекучого сонця, півтори тисячі років тому оселилися невтомні християни, які до сельджуцької навали, за якісь кілька століть встигли набудувати там 105 церков, 13 з яких збереглися у первісному вигляді до наших днів.
Древні, до дитинному примітивні розписи на стінах тих видовбаних в скелях церков справляли особисто на мене майже гіпнотичне враження. Можливо, від того, що оті тисячолітні артефакти не були, як в музеях, відгороджені від тебе оксамитовими шнурками чи оргпластиком, ніде не було видно застережливих надписів на кшталт "руками не чіпати". Можна було чіпати руками, можна було присісти в прохолодних сутінках церковного нефу, можна було притулитися лобом до тих візерунків, вимальованих півтори тисячі років тому якоюсь напрочуд тривкою фарбою, яка ані вицвіла, ані поблідла, ані осипалася. Ось вона, історія: історія твого Бога, історія десятків народів, які з’являлися й зникали на завитках тієї безкінечної спіралі, історія цієї землі, яка ніколи не стане ані по-справжньому мусульманською, ані однозначно турецькою….
Після тривалого й досить-таки втомливого походу по дну каньйону ми дісталися до чайхани, в якій частувалися не чаєм, ні!, а холодним пивом, насолоджувалися шумом річки, в дно якої були вкопані столики та ослінчики для відвідувачів. Отже, ти міг сидіти посередині ріки, опустивши находжені ноги в її приємну прохолодну воду. Просто казкова ідея, тим більше, коли спека - +40…
Отже, з Каньону Іхлара ми розпочали нашу подорож Кападокією, кожен день якої приносив нам нові враження, нові емоції й нові знання.