День Другий – Шираз – Вісім іранських чоловіків і одна я

День Другий – Шираз – Вісім іранських чоловіків і одна я

Того дня я побила усі рекорди зі знайомства, та ще й знайомства з чоловіками, якщо не світові, то особисті – точно. Спочатку, як ви пам’ятаєте, був директором музею цитаделі Карим Хана. Це – один. А далі – усі по порядку...

Отож, вийшла я з Шах-Чери, здала чадру, забрала свої речі з камери схову, розгорнула карту міста і стала метикувати, куди ж його йти далі. Поки я отак легковажно стояла-думала на тротуарі, на мене ледь не наїхав місцевий "байкер" зі своєю загорнутою з голови до п’ят у чорну накидку супутницею у нього за спиною – з кількості цих моторних двоколісників на пішохідній частині я зробила висновок, що їздити по тротуарах в Ірані не забороняється, тож тим, хто думає, що вони у цілковитій безпеці за межами проїзної частини, треба також бути уважним, бо мотоциклісти в Ірані інколи, як у моєму випадку, не подають сигнал про своє наближення, що може створити певні незручності, особливо, коли вони рухаються позаду вас... Втім, цього разу все обійшлося – я підняла очі від карти на мотоцикліста якраз, коли він майже наблизився до мене впритул, отож я ще мала кілька мілісекунд, щоб відстрибнути в сторону.

Весь це час за цією милою буденною сценкою спостерігали двоє молоденьких, років по двадцять п’ять, офіцерів дорожньої поліції. Треба сказати, що іранські даїшники виглядають досить привабливо у своїх біленьких сорочечках, темно-синіх брючках і білих формених кашкетах. Було видно, що у цей рутинний та інакше нудний робочий день така дещо неординарна ситуація їх трохи потішила, а моя не дуже обізнана з місцевими дорожніми традиціями особа – зацікавила. Тож один з них вирішив з’ясувати, у чому справа...

"Вибачте, – звернувся до мене офіцер, – я можу Вам чимось допомоги?" У нього були незвичні для Ірану ясно-смарагдові очі. "Та ось, – кажу, – не можу второпати, куди мені йти, як мені знайти таку і таку мечеть". "Це зовсім недалеко звідси, – відповідає мій новий зеленоокий знайомий, – у нас якраз закінчилася зміна, і ми з другом можемо Вас підвезти." Я на мить замислилася, чи личить порядній дівчині в іноземній мусульманській країні сідати у машину з двома незнайомими чоловіками, але, зваживши на те, що маю справу з представниками офіційної влади, погодилася.

Це були мої другий і третій знайомі за той день - Хоссейн та Реза. Вони звозили мене до ще якоїсь усипальниці , назву якої я не розібрала (споді ваюся колись для себе з'ясувати цю таємницю), при чому Хоссейн викликався супроводити мене всередину. Цей похід виглядав як невеличка шпигунська пригода, бо моєму супутнику довелося прямо у машині перевдягнутися у цивільне, щоб не привертати зайвої уваги громадськості. Хоссейн досить непогано, як для звичайного поліцейського провінційного міста говорив англійською. Виявилося, що він колись вивчав цю мову в університет , але чомусь не знайшов поки що для себе кращої роботи, ніж дорожні й патрульний.
Наступним пунктом у моїй програмі було побачити хоч один зі знаменитих ширазьких садів і звичайно віддати шану великим перським поетам Сааді та Хафізу, тож мої нові знайомі підвезли мене до одного з таких садів, і я пішла собі гуляти далі.

Треба сказати, що перські сади – це уособлення ідеї земного раю, яка походить ще з часів династії Ахменідів (VI-IV ст. до н.е.). Саме слово "paradise" ("рай") у європейських мовах походить від староперського "paridaiza", що означає "оточений стіною". Традиційно перські сади були закритими і призначалися для того, щоб людина могла духовно відпочити від стресу щоденного життя. У перському саду, як правило, окрім дерев, присутній продовгуватий басейн і будиночок, інколи з внутрішнім двориком, який називають "хайат". Важливим елементом усієї архітектури саду є сонячне світло та гра світла і тіні.

Той сад, до якого потрапила я, виявився досить пустинним – майже нікого ніде не було видно (що врешті стало мені потім у пригоді), окрім чоловіка, який напівлежав під кущиком на зеленій травичці, жінки, яка сиділа на досить цнотливій відстані від нього і щось йому розповідала, та кота, що ліниво простягнувся у тіньочку під деревом.

Я ж собі чимчикую по доріжці, безтурботно фотографую квіточки та метеликів, та й тут натрапляю на своїх четвертого і п’ятого знайомих – Аміра та Саїда. Аміру на вигляд – ледь двадцять, якщо не менше – здавалося, що у нього ще борода не пробивалася, а Саїд, цей вже по-справжньому бородатий, виглядав років на п’ять-шість старшим. Обоє зовсім не говорили англійською, але дуже хотіли спілкуватися, і все щось мені пояснювали, показували на годинник і активно жестикулювали. Я присіла до них на лавку, сповнена доброї волі їх зрозуміти. Хвилин п’ять вони випробовували усі способи, якими володіли, щоб донести до мене інформацію, але все, що я змогла уяснити, це те, що вони працюють у тому саду і запрошують мене ледь не до себе додому після роботи. Врешті вони почали показувати мені на інший кінець саду і знаками запрошували туди пройти. Я піднялася і пішла за ними, і лише через якийсь час, коли мені треба було поглянути, котра година, зрозуміла, що я десь посіяла свою сумочку, у якій, за законом жанру, були паспорт, усі мої гроші, мобільний телефон і ключ від готельного номеру – добре, що я вчасно спохватилася, і що у саду не було людей, і та сумочка спокійно лежала на лавці, терпляче чекаючи на моє повернення, не давшись нікому іншому в руки.

Потім ми з Аміром і Саїдом ходили на якусь гору, де я мала нагоду побачити панораму Ширазу з висоти. І все було б добре, але малий Амір весь час настирно намагався мене у чомусь переконати, та так, що мені це врешті набридло і, розпорощавшись з цією парочкою, я піймала таксі й подалася далі.

В таксі я здибала свого шостого знайомого, якого звали Мустафа. Цей говорив дуже гарною англійською, і представився, як колишній вчитель фізики, який зараз займається бізнесом, бо держава не має, чим йому платити.

Він звозив мене до меморіальних комплексів, де поховані великі перські поети середньовіччя Сааді та Хафіз.

Сааді (роки життя 1181-1291), перський поет-мораліст,відомий своїм поетичним трактом"Бустан", де у десяти главах віршами викладається суфійська філософія та етика (суфізм – це така релігійно-містична течія в ісламі, яка зосереджується на розробці теоретичних основ і практичних можливостей безпосереднього спілкування людини з Божественним) і схожим за ідеями до попереднього твором "Гулістан", про який сам поет сказав так:

Для чего тебе, о друг мой, полный розами поднос?
Лучше б, друг, из "Гулистана" лепесточек ты унес.
Свежим розам красоваться суждено немного дней.
"Гулистан" мой не утратит вечной свежести своей.

Мавзолей Сааді, такий же, як його поезія, урочистий на вигляд, навіває думки про вічне…

Натомість мавзолей Хафіза знаходиться у вишуканому павільйоні, спроектованому французьким архітектором і археологом Андре Годаром, який також є автором будинку Національного музею Ірану у Тегерані, першим директором якого він був, і брав участь у розробці проекту кампусу Тегеранського університету. Сам же Хафіз (1326-1390) – це знаменитий перський поет і суфійський майстер, вірші якого вважаються вершиною творчості перської поезії і є дуже популярними в Ірані. Його твори пізніше було зібрано у книгу під назвою "Диван", яку сьогодні не тільки читають, але й часто використовують для гадання – відкривають на будь-якій сторінці та й дивляться, що з глибини віків їм радить мудрий Хафіз. До речі, "хафіз" арабською означає "мусульманин, який знає Коран на пам’ять", і поета так прозвали через те, що він декламував Коран уже у вісім років.

Але повернемося до моїх пригод. Ще до того, як я поїхала в Іран я дізналася від свого колеги, який сам побував в Ірані , та й читала на багатьох форумах, що іранц дуже люблять запрошувати іноземців на чай, то ж я не дуже здивувалася, коли така пропозиція надійшла від Мустафи - спочатку йшлося про вечерю разом з його дружиною, але врешті-решт ми просто приїхали до нього на роботу, яка виглядала, як мікроскопічний за українськими мірками двоповерховий бетонний бокс з крамничкою автотовар в на першому та двома невеличкими приміщеннями на другому поверсі . Там я познайомилася з сьомим і восьмим своїми знайомими: один - гість з Тегерану, а другий - колега Мустафи. Ми ласували персиками з грушами, пили чай, а Мустафа читав нам свої вірші перською - бо раз ти вже живеш у Ширазі, місті поетів, то зобов'язаний мати поетичний хист.

 

Після цього усі троє поїхали проводжати мене у готель - по дорозі ми співали "Dov'e L'Amore", яку зазвичай виконує незрівнянна Шер Сарк сян.

Потім я ще їздила вибирати собі наряд у місцевому шопінг-центрі – надивилася там на жіночих манекенів, закутаних у платки за мусульманською модою та зодягнутих у кофтинки під шию і з довгими рукавами у випадках, коли на них експонувалося декольтоване плаття. Це правило, до речі, не розповсюджується на весільні сукні, під які ніяка інша одіж, крім самого плаття не вдягається.

Ось так пройшов цей неймовірний другий день в Ірані. Впавши вечері на ліжко після насиченого подіями та враженнями дня, я щодуху заходилася засинати, аби чим скоріше настав ранок, і відбулася моя довгоочікувана поїздка у стародавню столицю Персії – знаменитий на увесь світ Персеполь…