День третій – Персеполь – звідки єсть пішла Земля Перська

День третій – Персеполь – звідки єсть пішла Земля Перська

Ось і настав День третій...

Підкріпившись зранку стандартним готельним континентальним сніданком, рівно о 8:00 я спустилася у своїй придбаній напередодні з величезними, а головне неочікуваними муками вибору обновці (я ж бо збиралася купити щось буквально на кілька днів, щоб носити лише під час перебування в Ірані, але ж переміряла і забракувала щонайменше дві сотні блузок!!! (та мала, та велика, та широка, та вузька, а одна нічого, але ж геть непристойний для Ірану горловий виріз ледь не до грудей!). Це було темно-синє манто з чимось на зразок "прото-жабо", продавець якого запевнив мене, що я у ньому "вері б’ютіфул" (або, як кажуть у них, "хейлі хуб") – як тут не відчути себе хоч трішки перською принцесою? :)...

Неочікувано для мене (ми ж усе таки знаходимося на Сході, де існують свої уявлення про час), моя гід (її було звати Сахар з наголосом на останньому складі) приїхала вчасно (треба сказати, що взагалі упродовж поїздки у мене не виникало ситуацій, коли б я могла поскаржитися на відсутність у іранців такої риси, як пунктуальність). Вона виглядала трохи хлопчакувато у своїх синіх джинсах і чорному манто з чорною під шию хусткою-хіджабом на голові та чорних окулярах і говорила низьким дещо різкуватим голосом.

Ми познайомилися, дуже по-діловому пожали одна одній руки, вийшли з готелю, сіли у її невеличке авто і подалися на північний схід.

Був чудовий, що називається лагідний ранок: промені сонечка пробивалися крізь зелене листя дерев, на небі не було ні хмаринки.

Їхати треба було 130 кілометрів (десь трохи більше години). Треба відзначити, що в Ірані дуже хороші дороги – непатріотично відзначу, є чому повчитися Україні (автомобілісти мене підтримають). Я весь час фотографувала навколишній пейзаж – переважно скелі, але також і усілякі сільськогосподарські угіддя, де проростала, наприклад, кукурудза, що виглядало досить незвично як для засушливого півдня Ірану. Також ми багато бачили баранців і овечок, які мирно паслися то з цього, то з того боку дорогу, включаючи на фоні якогось досить показного нафтового заводика. Наша мандрівка пролягала по території провінції Фарс, що є одним з 30 регіонів (останів) Ірану. Ця місцевість вважається історичною батьківщиною персів і перської мови, а також колискою перської державності. Латинізована назва "Персія" походить від давньоперської назви саме цієї області – "Парса" (або "Парсуаш").
Тим часом, поки ми отак їхали, ми з Сахар багато говорили про Україну, про українську мову (традиційне питання про те, наскільки вона відрізняється від російської), про подорожі, про життя і про роботу (так Сахар розповіла, що їй двадцять вісім років, вона незаміжня, вивчала англійську в університеті у Ширазі та зараз працює гідом і перекладачем).

Наша перша зупинка була у стародавній столиці Персії колишньому місті Пасаргади, що у перекладі з перської означає "Сади Парсу". До речі, у Києві є ресторан з такою назвою! Якби я не побувала в Ірані, то нізащо не здогадалася б, що воно таке. Від самого міста вже, правда, мало що залишилося, але місцина все одно пам’ятна, і ось чому – саме Пасаргади був столицею Кіра Великого (600 р. до н.е. – 530 р. до н.е.), який вважається офіційним засновником Перської імперії. Його характерного вигляду гробниця є основним об’єктом уваги в Пасаргадах. До цього історичного заповідника веде досить нова дорога з густопосадженими вдовж неї деревами, що є звичним видовищем для України, але не так часто зустрічається в Ірані. Ці дерева були посаджені спеціально з нагоди святкування 2500-ї річниці заснування Перської імперії. Самого Кіра можна побачити на одному барельєфі у вигляді чотирикрилого заратустрського янгола на руїнах його колишнього палацу. Перси називають його "батьком народів", популярність якого у давнину була настільки великою, що йому приписували феноменальні здібності (наприклад, що він знав усіх своїх воїнів по імені).

Після Пасаргадів ми ще півгодини їхали у Персеполь, заскочивши по дорозі у Накш-е-Рустам – це така археологічна зона за 6 км від Персеполя. Це місце відоме своїми скельними рельєфами, найдавніші з яких відносяться до 1000 року до н.е., та гробницями царів, одна з яких належить царю Дарію (522-486 рр. до н.е.), який невдало воював проти наших предків скіфів.

Саме Дарій переніс столицю з Пасаргадів до Персеполя у 520 р. до н.е., яке пізніше стало найбагатшим містом свого часу. Через двісті років воно було зайняте та пограбоване Олександром Македонським і його військами: Олександру знадобилося 3000 верблюдів, щоб вивезти звідти усе добро.

Персеполь зберігся значно краще, ніж Пасаргади – він дійсно нагадує місто і знаходиться у невеликій зеленій оазі посеред пустелі на певному підвищенні. Там можна побачити знамениті Ворота усіх націй, чудовий барельєф, на якому зображені усі народи Перської імперії, які несуть дари своєму царю до нового року, Залу тисячі стовпів і реконструйований палац перської цариці, у якому зараз знаходиться музей. Саме біля Персеполя відбувалися основні святкування 2500-річниці заснування Перської імперії у жовтні 1971 році, про пишність якого ходили легенди. Тут і досі стоять каркаси, які залишилися від п’ятдесяти шатрів Золотого містечка, що, по суті, були розкішним тимчасовим житлом. Їжу для святкування замовляли у одному з найдорожчих паризьких ресторанів "Максім’з де Парі", якому довелося закритися на кілька тижнів для обслуговування такого незвичного, але, впевнена, прибуткового, замовлення, а для трансферу гостей використовувалося 250 червоних мерседесів. На цьому святкуванні знаходилися два правителі найстаріших існуючих монархій – шах Ірану та імператор Ефіопії. Обидві монархії перестали існувати до кінця десятиріччя. Американський режисер Орсон Уеллс сказав, що це була не урочистість року, а святкування 25 століть.

Після відвідування Персполя ми подалися додому, себто в Шираз. По дорозі нам трапилися справжні кочовики: ми могли побачити, як вони живуть.

Оскільки у мене ще був час до мого літака на Ісфахан, по приїзду у Шираз я ще встигла заскочити у чудовий Ерамський ботанічний сад, де моє серце відпочило від стресу голих скель і пустелі, а також я заглянула ще в одну старовинну мечеть під назвою Вакіль, поруч якої розташований традиційний перський базар.

І того ж вечора я нарешті подалася до давно омріяного Ісфахана (переліт з Ширазу триває десь 40 хвилин). Як пам’ятаєте, саме види цього міста зачарували мене свого часу на виставці у Британському музеї.

Мені вже аж не терпиться розповісти вам про свої пригоди у цьому місті, настільки сильно, наскільки хотілося побачити його тоді!

До зустрічі в Ісфахані! У нас там завтра "мусульманська неділя" – п’ятниця!