День четвертий – я прибуваю в Ісфахан

День четвертий – я прибуваю в Ісфахан

Через затримку рейсу мій літак приземлився в аеропорту Ісфахана десь о дванадцятій ночі; я швиденько взяла таксі й поїхала в місто.

Перше, що привернуло мою увагу, це широка освітлена дорога, майже як наш хайвей з Борисполя до Києва. Одразу з’явилося відчуття, що попереду якесь особливе місто. А як же інакше – недарма ж його в Ірані називають Несф-е-джехан, тобто "Половина світу". Та й міста-побратими в Ісфахана досить авторитетні – Санкт-Петербург, Флоренція, Стамбул, Каїр, Єреван, Бейрут… А ще недалеко від Ісфахана знаходиться авіабудівельний завод, на якому збирають українсько-іранський літак Ір-Ан-140.

Коли я написала, що прибула до Ісфахана опівночі, то мала на увазі, що було вже досить пізно. Однак виявилося, що мені так лише здавалося. Коли ми в’їхали в місто, то… потрапили у справжнісінький затор: дороги були переповнені машинами, які безперервно сигналили один одному, перед капотом нашого авто час від часу пробігали цілі родини іранців з картоплею фрі та якимось іранським аналогом "Кока-коли" у руках, а на узбіччі у самому розпалі були велелюдні пікніки.

Однак у мене після відвідин Пасаргадів з Персеполем, прогулянки по Ширазу та очікування в аеропорту і перельоту в Ісфахан сил пирувати вже не було, тому я не приєдналася до цієї нічної феєрії життя, а, нікуди не звертаючи, продовжила прямувати до готелю "Мелал", який мені порадили на фірмі мого знайомого Аміра. Там я без проблем поселилася, і метрдотель допоміг мені занести речі в номер, називаючи мене при цьому "мадам" і пропонуючи французькою мовою чай з дороги, чим зробив свій внесок у мої враження про освіченість і ґречність іранців.

Щойно метрдотель пішов, я знесилено плюхнулася на ліжко і забулася у якомусь кольоровому пригодницькому сні.