День четвертий – Ісфахан – п’ятниця або мусульманська неділя

День четвертий – Ісфахан – п’ятниця або мусульманська неділя

Наступного дня я прокинулася якраз вчасно, щоб іще встигнути на сніданок, десь коло дев’ятої години. Завершивши усі традиційні ранкові ритуали, я піднялася на верхній, здається, п’ятий поверх, де знаходився готельний ресторан, і звідки відкривався чудовий вид на гори Загрос, які є найбільшою гірською системою Ірану, при чому найвища її вершина (4500 м) знаходиться саме десь поруч з Ісфаханом), і річку Заянде, що перекладається як "та, що дає життя" (бо так воно і є – варто виїхати за межі міста і починається пустеля, я у цьому змогла переконатися через день, коли подалася до Язду).

Відснідавши, я прихопила свій фотоапарат, карту і пішла гуляти.

Оскільки мій готель знаходився прямо біля річки, то спершу я прогулялася вздовж її берегів. У цей період року, вона виглядала досить пересохлою, маленькій чаплі по коліно, але мені дуже сподобалася дбайливо доглянута набережна.

Мій план у той день був потрапити на знамениту площу Накш-е Джахан – одну з найбільших і найкрасивіших площ світу.

Тож я пройшла по набережній до моста Сі-о-се Пол, що означає "Міст 33 арок" (його ще називають мостом Хана Аллаверди), потім звернула на дуже симпатичний зелений бульварчик, поруч якого знаходився тінистий парк з квітами та фонтанами –– усе радувало моє око, а величезна кількість зелені нагадувала про Україну. Місцеві жителі прогулювалися по доріжках парку або ж сиділи собі на лавках чи галявинках. Була п’ятниця, мусульманська "неділя"….

Так, розглядаючись довкола, я пройшла до площі Імама Хомейні, де знаходиться, як я вирішила, Ісфаханська мерія, та звернула на вулицю Сепа, що вела прямо до Накш-е Джахан. З правого боку вулиці у напрямку знаменитої площі розмістився парк палацу Сорока Колон або Чехель Сутун, на паркані якого були вивішені жовті таблички з висловами з Корану, схожі до тих, які я вже бачила у Тегерані поруч з палацом Голестан.

Десь опівдні я нарешті дісталася площі Накш-е Джахан, що означає "Образ світу" (її ще називають площею Імама, колись – площа Шаха). Збудована у період з 1598 по 1629 роки, вона належить до світової культурної спадщини, що охороняється ЮНЕСКО. По її периметру розташовані прекрасні будинки епохи Сефевідів, які правили з 1501 по 1736 роки та були однією з найбільш значущих династій Ірану (до неї належить знаменитий Шах Аббас). Вони правили найбільшою територією Перської імперії та запровадили шиїтський іслам як офіційну релігію у своїй державі. Саме за їхнього правління столиця імперії була перенесена в Ісфахан.

Серед найвідоміших споруд площі – невимовної краси Мечеть Імама, Мечеть Шейха Лотфалли та палац Алі Капу. По п’ятницях на площі проходить традиційний мусульманський молебень Намааз-е Джаме, на який я і потрапила. На всю площу лунав стримано-урочистий релігійний спів, а половина її території була зайнята мотоциклами та автобусами, на яких люди з’їхалися на молебень. Посеред площі знаходиться величезний басейн з фонтаном.

Це все було дуже красиво, був чудесний день – блакитне небо, сонце – тож я, не втрачаючи дорогоцінного часу, почала те все фотографувати.

Не встигла я як слід розійтися як фотохудожник, коли до мене підійшов середнього віку чоловік, і поцікавився, чи я іноземка (я вже на той час звикла до таких питань). "Так", – відповіла я. "А чи не могли б ви нас сфотографувати", – запитує він і показує на молоду сором’язливу дівчину поруч неподалік, яку я сприйняла за його дружину. "Добре", – погоджуюся я і роблю кілька знімків. "Мене звати Реза", – продовжує іранець, – "а це моя дочка Майде. Тут неподалік ще мої сини Мехті та Алі, а також моя дружина Міріам". Ось так я познайомилася з цілим іранським сімейством, глава якого одразу ж взяв з мене клятву, що я прийду до них у той же день на вечерю.

З того моменту Реза, Майде, Мехті та Алі не відходили від мене ні на крок (Міріам поспішила додому готуватися до нашої вечірньої зустрічі – е-ех, жіноча доле!). Спочатку ми всі разом десь з годину заряджали акумулятори мого фотоапарату, розважаючись вивченням фарсі, читанням віршів Хафіза та Омара Хаяма (теж, між іншим, похованого в Ірані (м. Нішапур на північному сході країни)). Діти, Реза та Міраім, яка ще не встигла на той час піти, також зацікавилися зображенням Остробрамської ікони Божої Матері (з похиленою головою і закритими очима, схрещеними на грудях руками та півмісяцем внизу), яку я носила з собою.

Потім ми розважалися, як могли – я, щоправда, поцікавилася у Рези, чи це дозволено – все ж поруч релігійна служба, але він сказав, що ми можемо робити все, що нам заманеться. Отож ми почали стрибати, як ненормальні, на галявині і фотографувати один одного у польоті. У запалі гри, я видерлася на якийсь декоративний парапетний камінь і цибнула звідти, а за мною один за одним поцибали всі діти та ще їхній татусь на додачу. Поруч у басейні з фонтаном галасували і так само пустували інші ісфаханські дітлахи.

Потім ми пішли дивитися службу. П’ятнична молитва або джум’а – це молитва релігійної мусульманської спільноти, яка проводиться кожної п’ятниці, одразу після опівдня. Частина людей молилися на території Мечеті Імама (колись – Мечеті Шаха), а частина – під її стінами. Традиційно – жінки з дітьми зліва, а чоловіки справа. Для одних і для інших ззовні мечеті спеціально були розстелені килими. Поруч також чергувала карета швидкої допомоги.

Я якийсь час спостерігала за жінками та фотографувала дітей.

Потім, коли служба закінчилася десь о третій дня, і люди розійшлися (для цього знадобилося хвилин 40 поки всі повиходили з мечеті), ми пішли дивитися Мечеть Імама, і я, нарешті, змогла на власні очі обачити те, що вперше побачила на знімках у Британському музеї. Це – один з шедеврів архітектури епохи Сефевідів, збудований у період з 1611 по 1641 рік (десь приблизно часи Богдана Хмельницького). Стіни мечеті оздоблені вишуканими малюнками, мозаїкою, орнаментами та в’яззю. Висота її купола складає 42 метри, що робить її найвищою будівлею у місті. Ця мечеть також славиться своєю унікальною акустикою, яка дозволяє почути людський шепіт з протилежного кутка. Шепіт ми не перевіряли, а ось хлопали та тупотіли ногами під куполом досхочу.

Після цього ми направилися до Мечеті Шейха Лотфалли, збудованої на двадцять років раніше за Мечеті Імама. Вона значно менша за розмірами і більш камерна на вигляд, але не менш прекрасна.

Потім ми пішли з площі та направилися у розташований поруч палац Сорока колон (Чехель Сутун). Насправді у нього двадцять колон, але завдяки тому, що вони відображаються у воді розташованого перед ним продовгуватого басейну, їхня кількість подвоюється. Цей палац, збудований у середин 17-го століття, відомий чудесними фресками з життя перських шахів.

Наступним місцем відвідування стали Мінарети-трясуни, до місця знаходження яких довелося брати таксі, бо вони розташовані в іншому районі міста. Власне головна їхня принада полягає у тому, що раз на годину в один з мінаретів піднімається служитель мечеті та починає його розгойдувати, після чого якимось чудесним і, звичайно, нерозгаданим чином ця тряска передається іншому мінарету, який теж починає трястися, що підтверджується, якщо комусь не видно, дзвоном причепленого до нього дзвіночка.

Завершальним акордом того неймовірного дня стало досить небезпечне сходження на круту та скелисту гору, де розташований стародавній зороастрійський Храм вогню. Як відомо, зороастрійці, а зороастризм був основною релігією у Перській імперії, до того, як вона була завойована мусульманами, поклоняються світлу від вогню, який, так само як чиста вода, вважається елементом ритуальної чистоти.

Було це незадовго до заходу сонця – його промені осявали небо і гору, посилаючи їй світло свого вогню. Я стояла на самій вершині поруч з давньою кам’яною спорудою храму і дивилася на прекрасне місто, що простягалося внизу, і було щось невимовно піднесене у всьому, що мене оточувало. Та й взагалі у мене склалося враження, що ісфаханський Храм вогню – це щось на зразок маленького острівка свободи серед океану суворих мусульманських законів – туди піднімається молодь, яка може там вільно триматися за руки, слухати музику, яка їм подобається і дивитися на світ з висоти пташиного польоту…