День третій в Андоррі або Новорічні катання по горах на ратраці

День третій в Андоррі або Новорічні катання по горах на ратраці

Останній день минулого року в Андоррі видався щедрим на яскраве сонце. Перебуваючи у піднесеному настрої, я цілий ранок нестримною блискавкою проносилася по засніжених схилах Грандваліри. Приємно було після кількох годин катання на свіжому морозному повітрі заїхати на філіжанку гарячого чаю і крок (бутерброд) з хамоном (шинка, нарізана товщиною з папірець) у невеличкій кав’ярні на березі високогірного озера Пессонс, а потім з новими силами рушити далі мандрувати нескінченним гірськолижними маршрутами – у запалі спортивного ентузіазму до опівдня я, здається, розписалася на більшості трас, що трапилися мені на шляху до найвищої точки території катання (Коль-Блан), де знаходиться чудовий панорамний ресторанчик, маленьке диво андоррської архітектури – він має форму барабана, одна половина якого спирається на гору, а друга – нависає над нею. Стіни ресторанного залу зроблені зі скла, що дає відвідувачам можливість милуватися навколишніми гірськими красотами та спостерігати за майстерністю лижників і сноубордистів. Назва цієї місцини – "Coll Blanc KSB d`Altitud", що я розшифрувала, як "Kamikadze Surf Bar на горі Коль-Блан" ("на горі", мабуть, тому що біля її підніжжя у містечку Пас-де-ла-Каса знаходиться бар з такою ж назвою, але вже без "гори"). Сюди я і заглянула на скляночку гарячого вина. Запропонований глінтвейн прийшовся мені до смаку, так само як і сам заклад, що усередині прикрашений давніми світлинами Грандваліри: цікаво було подивитися, як раніше виглядали лижники, на чому вони каталися, чим їх піднімали догори і як розчищали лижні траси.

У тому ж ресторанчику я випадково зустріла нашу співвітчизницю, з якою ми прилетіли до Барселони одним рейсом. Лариса, а саме так її звали, працює в одному з туристичних агентств Дніпропетровська і дуже полюбляє подорожувати, причому по найвіддаленіших для нас куточках планети (наприклад, Перу). Тож, маючи спільні захоплення (гірські лижі та подорожі), ми швидко подружилися і якийсь час ділилися своїми враженнями від перебування в Андоррі (вона так само була у захваті від курорту) і від попередніх мандрівок.

Вже перед виходом дуже веселий і комунікабельний, чимось схожий на Луї де Фюнеса, місцевий працівник Філіп, запросив мене на святкування Нового року у їхньому ресторані. Мені сподобалася ця ідея – відзначити початок наступного десятиліття на вершині (2530 метрів) – тож я з радістю погодилася.

Подальші кілька годин я продовжила натхненно вписувати свої лінії у хитросплетіння, якими сліди від тисяч полоз і сніжних дощок вже густо вкрили схили Грандваліри…

Моя вечірня програма розпочалася з того, що я одягла свою ошатну чорну сукню з темно-малиновими квітами та чобітки на підборах і, щойно стемніло, сіла на автобус та й подалася у Пас-де-ла-Каса, звідки ми мали підніматися угору до нашого місця святкування.

Збір було призначено на 20:30 у барі, про який я вже згадувала, з такою ж назвою, що і ресторанчик на горі, "KSB". Серед іншого люду, який вже почав на той час святкувати, я там зустріла двох аргентинських фотографів, один з яких зробив для мене фактично авторський сюрреалістичний фотопортрет:).

Потім почалося найцікавіше – підніматися на гору ми мали не на витягу, бо вони припиняють свою роботу о 17:00, а на ратраці – це така машина, яка вночі рівняє та утрамбовує гірськолижні траси. Мені завжди було цікаво, як ці величезні важкі махіни пересуваються по крутим гірським схилам. І от нарешті, у такий несподіваний спосіб, доля задовольнила мою цікавість, і я змогла не лише це побачити, а ще й прокататися у такому оригінальному автомобілі. Враження, скажу вам, незабутні:)

Зібралася чудова компанія – переважно люди, які працюють у Пас-де-ла-Каса. Андоррець Жирар, ще один андоррець Давід зі своєю дружиною Наталі, француженкою, яка працює архітектором, та їхніми дітьми молодшою Анною і старшим Матео, румун Костянтин, і андоррець Франсуа. Почавши з шампанського, ми розмовляли про Україну, про українські новорічні традиції – відчувалося, що від нашого краю присутнім віяло екзотикою.

Десь о десятій ми розпочалася вечеря, а об одинадцятій за місцевим часом я піднялася на стільчик, щоб мене було добре видно, і оголосила про те, що в Україні настав Новий рік і українською побажала усім щасливого Нового року. Гості ресторану дуже жваво відреагували на це оголошення, почали піднімати келихи і усіляко виражати свою радість з цього приводу, так, що якби у ту годину випадкова людина з якогось дива забрела на нашу гірські вечірку, то у неї могло б скластися враження, що там зібралися самі лише вихідці з України.

О дванадцятій відмічали новий рік за іспансько-андоррською традицією – потрібно було написати бажання на аркушику паперу, скласти його і покласти під стопу у лівий черевик, а після опівночі – спалити листочок; о рівно 12-ій же слід було з’їсти 12 виноградин, по одній на кожен місяць (для цього виноградинки було спеціально заздалегідь розфасовано у потрібній кількості у стаканчики) і на останню загадати бажання, що ми і зробили, під символічний бій курантів, виконаний супним черпаком об металевий розніс.

Потім усі обнімалися і бажали один одному гарного нового року, після чого почалися запальні новорічні танці.

Далеко за північ ми тим же способом, на ратраці, веселі, щасливі та радісні, спустилися з гори.

Новий рік розпочався!