День сьомий в Ірані або звідки іранці запускають космічні ракети

День сьомий в Ірані або звідки іранці запускають космічні ракети

Десь опівдні я купила собі квиток з Кашана до Тегерана. На щастя, автобус відправлявся через двадцять хвилин. Це був сучасний комфортабельний Вольво радісного жовтого кольору, а у його водій виглядав просто як справжній пілот у своїй білій сорочці з погонами (лише кашкета не вистачало).

Поїздка мала тривати близько чотирьох годин. Приблизно через дві години ми приїхали у місто Кум. Оскільки часу на те, щоб дістатися до столиці залишалося обмаль, я вирішила не виходити у місті, але лише подивитися на нього з вікна автобуса. Кум – це священне місто шиїтів. Після Ан-Наджафа в Іраку, де спочиває перший шиїтський імам Алі, двоюрідний брат і зять пророка Мохаммеда, школа мусульманського богослов’я у Кумі вважається серед шиїтів другою за значенням – тут навчається 50 тисяч семінаристів з 70 країн світу. У місті також проживає більшість шиїтських духовних лідерів (аятол); звідси у свій час аятола Хомейні, перед висилкою з країни, очолював опозицію до династії Пехлеві. Найбільш значущим пам’ятником архітектури вважається гробниця Фатіми Масуме ("масуме" означає "непорочна, безгрішна"), сестри імама Рези, того самого єдиного з дванадцяти шиїтських імамів, який похований в Ірані (м. Мешхед) (гробниці його братів, як пам’ятаєте, знаходяться у Шах-Чері (м. Шираз)).

Однак місто також відоме не лише як релігійний центр. Недалеко від нього знаходиться один з трьох ракетних полігонів Ірану, що використовуються Іранським космічним агентством для записку своїх орбітальних розробок. Так само неподалік начебто залягають чималі поклади нафти та газу (ех, зараз шкодую, що я не геолог!).

Через центр міста ми не їхали, тому я фотографувала те, що трапилося на околиці. Моя затята фотодіяльність не могла, звичайно, залишитися без уваги пасажирів, серед яких було двоє студентів, які, як я потім дізналася, були самі з Тегерану, але вчилися у Кашані: один вивчав бухгалтерську справу, а інший – математику. Ми познайомилися і всю дорогу, що залишилася до Тегерану, теревенили і веселилися, розглядаючи фотографії моєї подорожі.

Вони також попросили мене розповісти про життя "на заході", себто в Україні, і коли я згадала, що українці інколи нарікають на труднощі, вони щиро здивувалися: "Погано? В Україні? Ні, ні! У вас же там демократія!"

Тим часом стали під`їжджати до Тегерану. Оскільки моя подорож добігала кінця, я почала згадувати той день, вірніше, ніч, коли я приїхала до цієї країни, про свої очікування від Ірану, про те, як мало я про нього знала, і наскільки краще, але так само мало, я знаю його тепер.

По дорозі ми проїхали грандіозне будівництво нової тегеранської мечеті, потреба у якій давно назріла, адже, незважаючи на столичний статус, в місті немає якогось особливо гарного мусульманського храму – ними переважно славляться історичні центри Ірану.

Після виходу з автобуса я мала нагоду проїхатися у тегеранському метро. Обізнана з місцевими порядками, я очікувала, що на пероні чоловіки та жінки чітко розділяться на окремі групи, щоб зайти кожен у свій вагон. Однак як виявилося, і як мені пояснили мої нові друзі, правило "роздільного" проїзду більше стосується чоловіків – вони дійсно зазвичай не заходять у "жіночі" вагони, тоді як жінки можуть при бажанні заходити у "чоловічий" вагон, незалежно від того чи вони їдуть з чоловіками чи самостійно.

Слід також сказати, що метро у Тегерані дуже сучасне, що й не дивно, бо його перша лінія запрацювала лише у 2001 році.

Ми швидко дісталися моєї зупинки, і хлопці провели мене до мого готелю. На вигляд це простенький і недорогий готельчик, що знаходиться у тісному провулочку, який відходить від великої вулиці Аміра Кабіра (того самого, якого спіткала трагічна доля у банях саду Фін у Кашані). Особливим це місце робить спілкування з його ґречним менеджером паном Мусаві, якого автори путівника "Lonely Planet" назвали втіленням перської гостинності, і я з ними абсолютно згодна, бо пан Мусаві і мені дуже допоміг: він люб’язно запропонував організувати мені зранку трансфер в аеропорт, а увечері – переїзд з Аеропорту Мехрабад до літовища ім. Імама Хомейні, звідки я мала вилітати на Стамбул.

Увечері я ще раз пробіглася найближчими вулицями Тегерана, заглянула на столичний базар і досить скоро повернулася у готель. Треба сказати, що прогулянка не принесла мені особливого задоволення через неймовірний гул, який підіймають тисячі мотоциклістів (у Тегерані їх, здається, особливого багато), а також через настільки забруднене повітря, що місцевим жителям я, мабуть, скидалася на дуже набожну мусульманку, бо ходила усюди, прикриваючи хусткою ніс і рот, щоб хоч якось захиститися від смогу (зайве говорити, що такою "скритністю" я лише більше привертала увагу тегеранських чоловіків, які тим більше заглядають тобі в очі, чим більше ти від них ховаєшся – це, напевне, і них у генах:).

І знову, як і у перший день, я засинаю у Тегерані… І знову поруч на стільчику моя нетерплячість, яка, однак, цього разу вже дуже хоче додому… Але залишається відвідати ще одне іранське місто… :)